Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Юріс перевів на неї погляд своїх очиць, хвіст зі скреготом зазміївся підлогою.

— Подивіться-но, як засмутилася відьмочка. Немов розуміє, що саме втратила чи що ось-ось отримає.

Ніколаї гадав, що Зоїні очі спалахнуть вогнем, та вона й далі так само безмовно витріщалася в небеса. Бачити її такою, позбавленою дратівливої небезпечної енергії, що завжди підживлювала дівчину, було значно болючіше за всі химерні видовища, що трапилися їм сьогодні. Що з нею сталося? Невже підсилювач був для неї таким важливим? Вона й без нього залишається сильною. Зоя не втратить сили навіть зі зв’язаними за спиною руками й прив’язаними до ніг свинцевими ядрами.

— Я залюбки притягла б вас куди-інде, юна Зоє, — відгукнулася Єлизавета. — Ми володіли силою ще до того, як люди вперше прошепотіли слово «гриша», коли все надзвичайне називалося дивом і чарами. Ми прожили такі довгі життя, що історія Равки порівняно з ними здається нікчемною. Але це місце, ця конкретна місцина в Зморшці завжди була священною, благословенною землею, де наша сила квітнула вповні й ми встановлювали найміцніший зв’язок із серцем світу. Тут усе було можливим. І тут нас ув’язнили, коли Дарклінґ створив Зморшку.

— Що? — перепитала Зоя, в її очах нарешті спалахнула іскорка зацікавлення.

— Ми переплетені з матерією світу міцніше за будь-якого гришу, а час і використання сили тільки посилюють цей зв’язок. Коли Дарклінґ спотворив природний світовий лад, нас притягнуло сюди, а коли не вдався його експеримент із мєрзостю, ми застрягли в Зморшці, як у пастці.

— Покинути це місце ми не в змозі, — додав Григорій. — І набувати фізичної форми ми можемо тільки тут.

— Фізичної форми, — презирливо вишкірився Юріс, гупнувши хвостом. — Ми не їмо. Ми не спимо. Я вже й забув, як пітніти, відчувати голод чи бачити сни. Я б ліве крило дав на відсіч, аби лише почути, як бурчить у мене в шлунку, знову скуштувати вина або подзюрити з вікна.

— Хіба ти мусиш бути таким грубим? — втомлено проскімлила Єлизавета.

— Мушу, — радісно озвався Юріс. — Єдина моя розвага — докучати тобі.

Григорій прибрав вигляду якогось велетня з трьома ведмежими головами і двома парами рук.

— Ми страждали в цих вічних сутінках, сподіваючись, що покинемо чистилище після Дарклінґової смерті. Ворогів у нього було чимало, тож ми вірили, що протягне він недовго. Але негідник жив і жив.

— Жив і жив, — буркнув Юріс.

— Він пережив усіх і став майже так само могутнім, як ми, — повів далі Григорій.

Дракон пирхнув:

— Ти йому лестиш.

— Ну гаразд, як ми в юності, — пояснила Єлизавета. — І ось нарешті Зморшку знищили, а Дарклінґа вбили. Однак наші кайдани не зникли. Ми залишилися в’язнями, адже Дарклінґова сила й надалі живе. У тобі.

Ніколаї вигнув брови.

— Отже, я неодмінно мушу померти. Усе це дуже цивілізовано, та, якщо ви збиралися вбити мене, чому не зробили цього в бою?

Юріс знову пирхнув, видувши велетенськими ніздрями бовдурики диму.

— Хіба ж це бій?

— Ну то чому ви не вбили мене під час тієї чудової коктейльної вечірки, коли ганялися за нами й намагалися підпалити мені волосся?

— Ми не можемо вбити тебе, юний королю. По-перше, ми розуміємо, який безлад здійметься у твоїй країні, а безглузді жертви нам більше не потрібні. До того ж Дарклінґова сила може прекрасно пережити твою смерть. Ні, нам слід випалити з тебе прокляття.

— Обізбая, — втрутився Ніколаї. — Обряд Спалення Терну.

Єлизавета кивнула.

— Отже, тобі відомо про древній ритуал.

— То, виходить, це правда, — зойкнув Юрій. — Усе це правда. Тут був терновий ліс, куди прийшли члени першої Духовної варти.

— Вітаю, Юрію, — звернувся до нього король. — Схоже, тобі таки вдасться влаштувати для мене жертовне вогнище.

— Жертовне вогнище? — перепитав Григорій.

— Нам не знадобиться жодного жертовного вогнища, — заспокоїла Єлизавета. — Терновий ліс старший за нас усіх, давніший за древні чари. З його деревини виготовили перші вівтарі та звели стіни Маленького Палацу. Я можу знову виростити цей ліс із коріння, що ховається під Зморшкою, щоб розпочати обряд, проте викликати чудовисько зсередини і знищити його можеш тільки ти.

— То всі дива створені вами, — збагнула Зоя. — Міст, троянди, землетрус, статуї, що мироточать кров’ю, чорний диск — ви зробили все це, щоб привабити нас сюди.

— Ера Святих, — проголосив Юрій. — Як і було обіцяно.

Єлизаветина лоза стиснула чернече плече трохи міцніше.

— Наша сила досі сягає за межі Зморшки, проте діє лише там, де в нас вірять.

— Гришинська сила не залежить від віри, — розгнівано кинула Зоя.

— Ти в цьому впевнена, відьмочко? — перепитав Юріс.

Назяленскі, не змигнувши оком, подивилася простісінько на дракона, і Ніколаї здогадався, що дівчина вже вигадала тисячі жорстоких покарань для тварюки. Він відчув неабияке полегшення, адже в Зоїних очах знову засяяла обіцянка відплати. Проте зараз він не міг дозволити собі просторікувати про принципи гришинської сили.

— Ти кажеш, що я маю самотужки викликати чудовисько, але та штука всередині мене не слухається наказів.

— Тоді слід видресирувати її, — підказав Юріс.

Єлизавета плеснула в долоні, і на її зап’ястках, обплітаючи пальці, розквітли троянди.

— Шипи виростуть і протнуть твоє тіло. Якщо не переможеш тінь, що причаїлася в тобі, вони спалять тебе зсередини.

Зрештою, це трохи нагадувало смерть Сан-Фелікса на яблуневих палях.

І думка про жертовне вогнище раптом здалася не такою аж поганою.

— Дякувати всім Святим, що я не боюся лоскоту.

— А які в нього шанси вижити? — запитала Зоя.

Троянди забуяли й на Єлизаветиних плечах.

— Як уже сказав Юріс, нам не хочеться дестабілізувати ситуацію в Равці.

— Це не відповідь.

— Обряд… ризикований, — зізналася Свята. — Ми можемо підготувати тебе до ритуалу, але не можемо обіцяти, що ти залишишся неушкодженим.

— Та й узагалі живим, — додав Юріс.

Єлизавета зітхнула.

— Обов’язково описувати найпохмуріші варіанти?

— Краще, якщо вони знатимуть усе наперед.

Ніколаї посовався на кам’яному стільці, який зробили, не замислюючись про зручність.

— А що станеться після того, як ви настромите мене на рожен і підсмажите, а я переможу своїх демонів?

— Ми викоренимо Дарлінґову силу раз і назавжди. Кордони Неморя падуть. До Зморшки повернеться життя, а ми звільнимося.

— І як скористаєтеся свободою? — поцікавилася Зоя. Це було доречне запитання. Вона оплакувала свій підсилювач, та однаково завжди залишалася генералом. Можливо, Ніколаї так розпачливо мріяв про зцілення, що не міг мислити як король. А от силу, яку їм довелося побачити, напевно, слід стримувати.

— А ти цього не знаєш, відьмочко? — озвався запитанням на