Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Женя гупнулася на стілець, затуливши обличчя руками. Ісаак ще ніколи не бачив дівчину такою пригніченою, і в нього защеміло серце.

— Кого ми намагаємося надурити? Це не спрацює.

— Спрацює, — заспокоїла її Тамар. — Мусить.

— Його вже майже не відрізнити від короля, — підбадьорив Давід, розглядаючи Ісаакове обличчя. — Я б назвав його твоїм найкращим витвором.

Женя відмахнулася від компліменту.

— Річ же не лише в рисах. Ідеться про те, як Ніколаї їх оживляє, як кривить рота, як нахиляє голову. Можливо, нам удасться надурити гостей чи навіть когось із його оточення, але прислугу? Міністрів? Людей, котрі бачили його щодня, обідали з ним і танцювали? Забудьте про це. Безнадійна справа.

— Вибачте, — втрутився Ісаак.

Йому було боляче від самої думки, що він не виправдає сподівань своєї батьківщини, короля й цієї талановитої дівчини.

Женя сплеснула руками.

— Ось про що я кажу. Ніколаї ніколи не схилив би так голову і не перепросив би так щиро.

— Вибачте, — мимохіть повторив Ісаак і скривився.

— У нас немає іншого виходу, — нагадала Тамар. — Або наважимося й ризикнемо, або скасуємо вечірку, наражаючись на небезпеку викриття королівського зникнення.

— А якщо нас таки викриють? — запитав Толя.

— Навіть не знаю, в чому нас звинуватять, — замислився Давід. — Двійник короля вважається державним зрадником, якщо діяв в інтересах корони?

Ісаак проковтнув клубок, що застряг у горлі. Державна зрада. Він про таке навіть не думав.

— Ми власноруч даємо Аппаратові нагоду одним махом позбутися всього керівництва Гриші, — похмуро зауважила Тамар.

Женя зітхнула.

— Ісааку, я знаю, як ти стараєшся, але ми вимагаємо від тебе забагато. Ця ідея від самого початку божевільна.

Хлопцеві боляче було бачити, як ці мужні люди втрачають надію. Він пригадав, як Ніколаї Ланцов присів на краєчок його ліжка в шпиталі, подумав про мамину усмішку й пухкі щічки сестер, які бачив, коли востаннє гостював удома.

Він відкинувся на стільці, перекинувши руку через спинку, і кинув якомога пихатіше та легковажніше:

— Женю, любонько, накажи принести нам бренді. Я не в змозі думати про такі катастрофи на тверезу голову.

Усі витріщилися на нього.

Давід постукав вимащеним чорнилом пальцем по губах.

— Уже краще.

— Краще? — зойкнула Женя, радісно плескаючи в долоні. — Це було ідеально! Ану, ще раз.

Ісаак на мить запанікував, а тоді вигнув брову.

— Тепер ти віддаєш накази? Добре, я тим часом можу по-королівськи подрімати.

Тамар вишкірилася. Толя задоволено заулюлюкав. Женя нахилилася і смачно поцілувала Ісаака в щоку… а хлопець утнув те, чого ніколи б не зробив Ніколаї.

Він зашарівся.

17

Ніколаї

Скіф довелося покинути, і піски понесли Ніколаї, Зою та Юрія до велетенського Палацу; дюни ковзали під ногами так стрімко, що в короля стискався шлунок. Він завжди пишався своїм умінням легко пристосовуватися до всього нового, але одна річ — скористатися новою технологією, випробувати нове пальне чи навіть одягнути до вечері сорочку без камізельки, і геть інша — коли весь твій світогляд за кілька годин розпадається на шматки.

— Вигляд у тебе не дуже, юний королю, — гуркнув Юріс, знову перекинувшись на дракона.

— Це через незвичний транспорт. Не думаю, що ти збирався нести нас на спині.

Дракон пирхнув.

— Тільки якщо ти потім понесеш мене.

Наблизившись до Палацу впритул, Ніколаї задер голову, щоб роздивитися будівлю. Хлопцеві ще ніколи не випадало бачити такої велетенської споруди. Над самим лише проєктом цілій армії інженерів, певно, довелося гарувати чи не тисячу років, годі вже й говорити про будівництво. Палаци й вежі були зведені навколо трьох головних шпилів: із чорного каменю, блискучого бурштину і чогось схожого на кістку. Та щось із цим місцем було не так. Ніколаї не бачив ані натяку на те, що тут хтось живе: над Палацом не кружляли пташки, за численними вікнами не поворухнулася жодна тінь, ніхто не йшов незліченними мостами. Перед їхніми очима лежало ціле місто, але схоже воно було радше на гробницю.

— А тут більше нікого немає? — поцікавився хлопець.

— Нікого, — погодилася мінлива химера цілим хором баритонів, перемежованим ведмежим гарчанням. — Уже майже чотири сотні років.

«Чотири сотні років?» Ніколаї глипнув на Зою, але вона ширяла думками десь далеко, обхопивши правою рукою оголений лівий зап’ясток.

Піски здійнялися вище, і хлопець побачив між трьома шпилями прикрашену куполом будівлю, численні тераси, Палаци й водоспади стрімкого піску, що мерехтів у сірих надвечірніх сутінках.

Пройшовши під високою аркою, мандрівники опинилися в просторій круглій залі, стіни якої блищали слюдою. Замість піску під ногами з’явився камінь, а з підлоги випинався стіл, посеред якого викрашалася молочно-біла жеода3. Єлизавета жестом запропонувала гостям кам’яні стільці, що раптом з’явилися поряд.

— Боюся, ми не можемо пригостити вас їжею чи напоями, — попередила вона.

— Нам вистачить відповідей, — озвався Ніколаї.

Юрій уклякнув на кам’яній підлозі, схиливши голову й бурмочучи щось, вочевидь, церковно-равканською, позаяк Ніколаї розібрав лише окремі слова: обіцяне, передвістка, тьма.

— Прошу, припини, — звернулася до нього Єлизавета, і бджоли навколо її голови роздратовано задзижчали. — І сядь, будь ласка.

— Дай йому спокій. Він насолоджується самоприниженням, — кинув Юріс. Склав крила і влаштувався на підлозі подалі від ченця. — З чого почнемо?

— За традицією, розпочнімо з того, хто ви, в біса, такі?

— Мені здавалося, що це запитання вже закрите, юний королю.

— Так. Але Святі зазвичай помирають мученицькою смертю. А ви всі здаєтеся досить живими. Хіба що ми опинилися в загробному світі, але тоді виходить, що я недостатньо пишно вдягнувся. Або занадто пишно. Здається, це залежить від конкретних уявлень про рай.

— Він завжди так багато базікає? — поцікавився в Зої Юріс, але дівчина не відповіла, прикипівши поглядом до безмежного блідого неба над ними.

— Усі ми колись померли, а потім переродилися, — пояснила Єлизавета. — Але не всі у звичній подобі. Можете називати нас як вам заманеться: гриші, Святі…

— Мощі, — додав Юріс.

Єлизавета стиснула губи.

— Цей термін мені анітрохи не подобається.

Юрій несамовито схлипнув.

— Усе, як було обіцяно, — забелькотів він. — Усе, на що мене вчили уповати…

Свята підбадьорливо обійняла хлопця за плечі лозою замість руки.

— Досить уже, — люб’язно озвалася вона. — Тепер ти тут і мусиш заспокоїтись.

Юрій схопив лозу, занурився обличчям у листя й заридав. Ось такий видатний учений.

— Де саме ми опинилися? — поцікавився Ніколаї.

— У Тіньовій Зморшці, — повідомив один із ротів химери, котра назвалася Григорієм. Сан-Григорієм. Якщо Ланцов не помилявся, його розірвали на шматки ведмеді, однак це ніяк не пояснювало теперішнього вигляду Святого. — В одній з її версій. Тій, яку нам не вдається покинути.

— Яке це має значення? — відсторонено озвалася Зоя. — Для