Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

склепіння неба. На тлі закопченого обрію, заснованого баржами, пароплавами, димарями силових станцій, корабельнями, мостами, нижча частина Нью-Йорку скидалася на рожевобілу стіжкувату піраміду, вирізану дбайливо з картону.

— Еллі, нам треба винести Мартіна, щоб і він подивився.

— І почав верещати, як сірена на буксирі… Хай краще лишається там, де лежить.

Впірнувши під якісь кодоли, прослизнули повз гуркотливу підойму на прову.

— Алеж, Еллі, це найвеличніше в світі видовище… Я вже не сподівався, що вернуся назад. А ти?

— Я завжди мала намір вернутися.

— Алеж не так, як оце?

— Ні, не так.

Матрос махнув їм рукою, щоб вони йшли назад. Еллен повернулась обличчям проти вітру, й він здмухнув їй мідяні кучері з чола. — C’est beau, n’est се pas? — Вона посміхнулася вітрові й червоному обличчю матроса.

— J'aime mieux le Havre…

— Sil vous plait madame.

— To я піду вниз і загорну Мартіна.

Гучне пихкання буксиру, що йшов поряд з пароплавом, приглушило відповідь Джіммі. Вона відійшла від нього й вернулася до кабіни.

В кінці східні вони потрапили в самісіньку гущу.

— Нам слід почекати на носія, — зауважила Еллен.

— Ні, люба, я вже взяв речі, — Джіммі обливався потом і спотикався з чемоданами в руках і пакунками під пахвами. Дитина тихенько вуркотала на руках в Еллен, простягаючи крихітні рученята до облич, що насувалися звідусіль на них.

— А знаєш, — мовив Джіммі, коли вони простували вже східнею, — я не від того, щоб сісти знов на пароплав… Не люблю я вертатися додому.

— А я люблю… Я піду наперед… Треба пошукати Френсіс і Боба… Галло!

— Хай мене…

— Геллен, вам подорож пішла на користь, ви маєте чудовий вигляд… де Джімпс?

Джіммі тер собі руки, що заніміли від важких чемоданів.

— Галло, Герфе!

— Галло, Френсіс!

— Ну, чи ж не чудово?

— Я дуже радий бачити вас.

— Знаєш, Джімпсе, мені, мабуть, найзручніше їхати з дитиною просто до Бревурту.

— Ну, чи ж не розкіш він?

— А у вас є п’ять долярів?

— У мене тільки один доляр дрібними й сотня чеком.

— Я маю гроші. Ми з Геллен поїдемо до готелю, а ви, хлопці поклопочіться тут з речами.

— Пане інспекторе, можна мені з дитиною йти? Чоловік зостається біля чемоданів.

— Звичайно, мадам, прошу.

— Ну, чи ж він не хороший? Ой, Френсіс, як це втішно.

— Ви собі йдіть, Бобе. Сам я швидше впораюся… Проведіть паній до Бревурту.

— Не хочеться якось лишати вас.

— Нічого, нічого, йдіть… Я буду незабаром.

— Містер Джемс Герф з дружиною і дитиною… так?

— Так.

— Я зараз, містере Герф… Всі ваші речі тут?

— Так, всі.

— Яке воно хороше, — заквоктала Френсіс, простуючи разом з Еллен і Гілдебрандом до автомобілю.

— Хто?

— Ну, звичайно, малятко…

— О, якби ви бачили… Воно, здається, любить подорожувати.

Коли вони виїздили з брами, хтось у цивільному одягові відчинивши дверцята, зазирнув до автомобілю. — Хочете, щоб дихнули на вас? — спитав Гілдебранд. Обличчя у того скидалося на шмат деревини. Він зачинив дверцята. — Геллен ще не знає, що у нас заборонено алькогольні напої…

— Він злякав мене… Гляньте!

— Лишечко!

З ковдри, що в неї загорнена дитина, Еллен витягла брунатний пакунок. — Дві кварти найкращого коньяку… gont famille' Erf… а ще одна кварта у грілці під поясом… Тому в мене й вигляд такий, ніби незабаром у мене буде ще одна дитина.

Гілдебранди вибухли реготом.

— У Джімпса теж грілка на поясі та фляшка шартрезу збоку… Нам певно, доведеться брати його під заклад з в’язниці.

Дорогою до готелю, вони реготалися так, що їм аж сльози котилися з очей. У ліфті дитина почала плакати.

Ледве зачинили двері великої, соняшної кімнати, Еллен витягла грілку з-під сукні. — Подзвоніть, Бобе, телефоном, щоб принесли льоду й зельтерської води… Питимемо коньяк з зельтерською…

— А чи не почекати краще на Джімпса?

— Він незабаром буде. У нас нема такого, щоб платити мито… Надто занепали, щоб мати… Френсіс, де ви тут купуєте молоко?

— Звідки можу я знати, Геллен? — Френсіс Гілдебранд зашарілась і пішла до вікна.

— Ну, треба його погодувати… Воно чудово поводилося в дорозі… — Еллен поклала дитину на ліжко. Вона лежала, дриґаючи ноженятами, водячи навколо круглими темними очима кольору іскряника.

— А воно товстеньке.

— Воно таке здорове, що мабуть буде недоумком… Та що ж це я, мені треба ще подзвонити до тата. Родинне життя надзвичайно складне.

Еллен поставила спиртовку на вмивальник. Прийшов слуга з склянками й мискою нарубаної криги на таці.

— Виготуйте нам коктейль з коньяку. Треба вилити його весь, а то він роз’їсть ґуму… А потім ще підемо до кафе Д’Аркур.

— Звичайно, ви, дітки, не розумієте, як воно важко бути тверезим після цього антиалькогольного закону, — сказав Гільдебранд.

Еллен засміялася. Вона схилилася над спиртовкою, що затишно, по родинному, тхнула нагрітим ніклем і горілим спиртом.

-----

Джордж Болдвін простував Медісон Авеню, несучи на руці легке пальто. Стомлений його розум одпочивав в іскрястому осінньому присмерку вулиці. Від кварталу до кварталу, в гуркоті автомобілів і тумані ґазоліну, сперечались у нього в голові два адвокати, в чорних сурдутах і високих крохмальних комірцях. Якщо піти додому, в книгозбірні буде дуже затишно. У тихій, тьмяній кімнаті ти зможеш сидіти у шкуряному кріслі під погруддям Сціпіона Африканського й читати, а обід принесуть додому. Невада буде весела й нескромна й розповість силу втішних анекдотів… Розповість усі міські плітки… їх корисно знати… Але ти не хочеш більше бачитися з Невадою… небезпечно: вона може надто захопити… А Сесілі сидить зблякла, елеґантна й струнка, кусає собі вуста й ненавидить мене, ненавидить життя… Ну, і як його вирівняти своє існування? Він спинився перед вікном квіткової крамниці. Вогкі, теплі, медові, дорогі пахощі густою хвилею лилися з дверей на крицево-блакитну вулицю. Якби мені принаймні пощастило усталити фінансове своє становище. У вітрині був виставлений мініатюрний японський сад з вигнутими містками над ставочками, де золоті рибинки здавалися великими, немов кити. Вся таємниця в пропорції. Треба заздалегідь розробити плян життя, як розумний садівник заздалегідь укладає плян саду, раніш, ніж копати й садити. Ні, сьогодні — я не піду до Невади. Хоч можна послати їй квітів. Жовтих троянд, мідяних троянд… Такі троянди повинні личити Еляйн. Важко якось уявити, що вона знов одружилась і має дитину. Увійшов до крамниці.

— Які це троянди?

— Золото Офіру, сер.

— Я хочу послати одразу ж дві дванадцятки до Бревурту… Міс Еляйн… Ні, містерові й місис Джемс Герф… Я напишу картку.

Сівши до столу, взяв перо. Пахощі троянд — пахощі темного полум’я її волосся… Ні, не треба цих дурниць.

«Дорога Еляйн!

Сподіваюся, що Ви дозволите одному старому Вашому приятелеві одвідати цими днями Вас і Вашого чоловіка. Прошу пам’ятати, що я завжди щиро готовий (Ви надто добре знаєте мене, щоб узяти це просто