Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Минув двір, у якому жила та жінка, що його вразила, безсумнівно — це Леонідина племінниця; в дворі нікого, білизна знята, хоч навряд чи вона встигла висохнути при сьогоднішніх дощах. Минув завулка, в якому так загадково, майже містично зникли два Вірині залицяльники, і йому незвідь-чому захотілося завернути туди й собі, щоб принаймні переконатися, чи справді з нього нема проходу. Озирнувся, тітки стояли біля хвіртки й дивились йому вслід.

Микола жив неподалік, на сусідній вулиці, так само в старому будинку із занедбаним садком; з-за паркану на тротуар витиналися вишневі гілки, повні великих, аж чорних вишень. Він зірвав одну й поклав до рота.

Перший його привітав малий жовтий, чи радше світло-брунатний, песик, який розлящався на все обійстя, на цей сигнал вийшов Микола і прогнав песика.

— Позаростало в тебе, — сказав Станіслав, роззираючись.

— Ми всі потроху заростаємо, — відповів Микола. — Бур’яном, клопотами, літами і пригасаємо, як вогонь у лампі.

Микола любив висловлюватись образно, квітасто, його порівняння було архаїчне: коли це вони були, гасові лампи?

Але гасова лампа в Миколи була, вона стояла у сінцях найсправжнісінька з одутлим, витягеним і звуженим угорі склом, з просякнутою гасом підставкою, навіть фігурним гвинтиком для підкручування ґноту. Сінці захаращені каструлями, відрами, горщиками під вазони — Микола з жінкою у вазонах кохалися.

— Тут теж нелад, але вибачай. Збираємося попересаджувати вазони, — сказав Микола. — Прошу, тягни двері, бо там на тебе чекають…

Це було сказано жартівливим тоном, але гумор у Миколи завжди був сумнівний, тобто він бачив смішне там, де його недобачали інші. І тут раптом Станіслав відчув, що починає хвилюватися: хто його має чекати? Леоніда, яка цілком і давно опустилась у житейські клопоти, роздалася, збайдужіла до всього, окрім своїх потреб, а юначих сентиментів до нього, очевидно, ніколи й не мала, недаремно його покинула так легко й пішла за Миколу. Він урази на неї не мав, бо вона давно перейшла із плоті, що його чарувала, у плоть жінки чужої, йому цілком байдужої, залишивши при собі хіба ім’я, трохи незвичне, яке його свого часу також уражало, адже інтелігентське й небанальне. Був настільки в молодості закомплексований, що не міг відчувати ніжних почуттів до дівчат з банальними іменами: Валя, Галя, Лена, Рая і тому подібне. Отож чого хвилюється? Але роздумувати ніколи, двері Микола перед ним відчинив, запобігливо скочивши вперед, і нічого не залишалось, як переступити порогу. І тут, у віталенці, де стояло старе фортепіано, висіли якісь сумнівної художньої якості картини й побільшені фотокартки предків та родичів цієї родини, у старому фотелі він раптом побачив Леоніду, але не цю важку, тілисту й добродушну, до якої йшов у гості, а ту, з юності, риси якої — ніби літній вітер, від якої струміло красою та свіжістю ранку і в якій застигло щось сонне, ніби була це напіврозкрита квітка, — таємничий чар. Жінка звелася йому назустріч.

— Це і є Леонідина племінниця, можливий предмет твоїх сентиментів, — сказав Микола і, чи злорадісно, чи у свій спосіб жартуючи, цілком нешляхетно зареготав.

— То це ви повідомили Миколу про мій приїзд? — спитав Станіслав.

Вона почервоніла й хитнула.

— Сідайте й балакайте, — сказав Микола, — а я метнусь допомогти Леоніді, бо вона мене з’їсть без гірчиці.

Здається, це також був жарт, притому ніби образний, але смішний тільки для його творця, він єдиний засміявся, підморгнув Станіславу і зник. Вони сіли одне супроти одного.

— А як мене пізнали? — спитав Станіслав. — По-моєму, ми раніше з вами не зустрічалися?

— Ну, це ви мене не помічали, а я вас бачила не раз, — сказала жінка. — Крім того, я теж музикант, але провінційного рівня, викладаю в музичній школі й на лаври не претендую.

Все ще була зарум’янена, а очі мала прекрасні. Магнетичні, теплі, в яких хотілося втонути, з золотими іскорками.

— Але як я міг вас не помітити? — щиро вихопилося в нього. — Весь час жили на нашій вулиці?

— Ні, я пішла туди заміж, і живу там уже чотири роки. Очевидно, не така я примітна, щоб мене конче помічати.

Був уражений. Вона жила на їхній вулиці чотири роки, це значило, що він двічі приїжджав до тіточок і двічі її не помітив. А й справді, як він міг? Чи був інакше настроєний, чи надто самопоглиблений, чи аж такий байдужий до людей, що живуть навколо?

— Дивні речі, правда? Хтось тебе знає, а ти його ні… То може, познайомимося?

— Мене звуть Стефанія, — сказала жінка.

Ім’я було небанальне. Принаймні досі жодної Стефанії він не знав.

— А мене Станіслав, — схилився галантно. — Станіслав Шимонович.

— Та я це знаю! — дзвінко сказала Стефанія й засміялася. — Бачу часом вас по телевізору, чую по радіо, навіть кілька платівок маю ваших і люблю їх слухати. Я щаслива, що випала нагода з вами познайомитися.

— Зі мною чи з носієм мого імені? — спитав він.

— А хіба це не все одно? — засміялася Стефанія.

— Далеко не все одно. Кожен митець двоіпостасний: людина з плоті й людина, так би мовити, духовна. То кого ви помітили?

Скинула на нього очима трохи перестрашено; здається, він завідверто висловився, і знову густо почервоніла.

— Я поклонниця вашого таланту, — сказала просто.

— Але цей талант, — мовив, входячи, обв’язаний жіночим хвартушком Микола, — відмовився дати концертичка своїм землякам із самоунічіженія, що паче гордості. І, по-моєму, правильно зробив, бо сюди б набилося людей, акі змії повзучії, і ми не мали б такої інтимної атмосфери. Шкода, Стефаніє, що ти одружена, я тебе з ним одружив би, бо він ще бобиль… Як тобі таке наравиться? Нє, я давно казав: знамениті люди трохи ко-ко!

Микола часом бував безпардонний. Правда, і тоді вважав, що жартує. А може, певним чином фрондував, бо відстані між знаменитим приятелем, утяженим найвищими званнями та преміями, і провінційним викладачем музичного училища все-таки не міг не відчувати. Отож і долав її за допомогою отакого-от гумору й певної бравади; Станіслав тут чинив простіше: неодмінно відвідував приятеля в час приїздів, вів себе з ним просто, без зверхності і намагався не вражатися ні на його гумор, ні фронду. Через це їхні стосунки стали більш традиційними, як сердечними, а прірва з роками все поглиблювалась, і обоє це чудово відчували й знали.

— Біжу на кухню! — сказав Микола. — Бо моя половина вже напевне кипить, як казанок зі смолою.

Він зник, і Станіслав знову звернув увагу на свою співрозмовницю. Вони зустрілися поглядами і ніяк не могли тих поглядів розвести; Стефанія схаменулася перша й опустила очі — червона барва в неї з обличчя не зникла, але як дивно і юно її красила!

— Чому ви без чоловіка? — чемно поцікавився Станіслав.

— Ну, він у мене не музикант і комусь треба було залишитись із дочкою. Вона в нас рано лягає. Він мене відпустив.

— Знаєте, що дуже схожі на молоду Леоніду? — спитав.

— О, це мені всі родичі кажуть, крім самої тітки Леоніди, а найбільше дядько Микола. Тітка ж це категорично заперечує.

— Це тому, що людина не бачить себе збоку. Буваєте в Києві?

— Дуже рідко, — сказала Стефанія. — Ні знайомих там, ані родичів.

— А тепер уже маєте знайомого, — ґречно вклонився. — Що ви кінчали?

— Таж місцеве училище, — сказала Стефанія.

— Завдяки дядькові? — всміхнувся Станіслав.

— Так уже в цьому світі прийнято, — засміялася Стефанія. Коли сміялася, то схожість із Леонідою певною мірою зникала. — Де сват, там і блат.

— А далі вчитися не хотіли?

— Кому я там далі потрібна? — сказала практично. — Скрізь треба мати виходи та знайомства.

— Ну, принаймні Микола міг би звернутися до мене, — сказав Станіслав.

— Я вже тут загніжджена, — просто сказала Стефанія. — Та й талантів у мене не густо, навряд чи ту науку потягла б. Я маленька людина малого міста, і це мене цілком задовольняє. Не витворювач духовних цінностей, а їхній споживач.

Остання фраза свідчила, що простачкою Стефанія не була, очевидно, належала до такого типу жінок, як його тітка Віра.

Розмова їх захопила, і вони не помітили, що на вступі у віталеньку величаво постав Микола, правда, вже не обв’язаний жіночим хвартушком.

— Стіл висунуто, скатірку постелено, пляшки виставлено, а їжа з нетерпінням чекає, коли її поглинуть, — урочисто і знову-таки ніби з гумором сказав він. — Ласкаво прошу!

Вони встали, і тут йому назустріч пішла Леоніда, важкувата, з розплилою постаттю і розсвіченим усмішкою обличчям, перед цим вона рішуче усунула з дороги чоловіка.

— Я так рада, так рада, що не забуваєш нас! — казала вона, і вони розцілувалися тричі. Тоді відступила на крок і задоволено обдивилася. — Ти не змінюєшся, не то що я. Такий же молодий і такий же красень.

— Підтоптаний, Леонідо, підтоптаний! Молодий для немолодих очей, а для молодих підтоптаний.

— І це правда! — сказала вона. — Орестику, іди привітайся з дядьком Станіславом.

Із дверей виступив хлопець, худий та високий, з малим, прищавим обличчям і з першим пушком під носом, на голові мав пишну шапку волосся. Рука, яку подав Станіславу, була малосильна й ніби зів’яла.

Усе відбувалось, як завжди: застілля, чаркування, тости, розмови, з однією тільки різницею: навпроти сиділа жінка, яка все ще непомірно хвилювала Станіслава, з якою вряди-годи зустрічався очима, тоді між ними ніби щось спалахувало — вони відразу ж розводили погляди, намагаючись їх якийсь час не з’єднувати, але незвідана сила зводила їх знову. Микола розповідав політичні анекдоти, осмішуючи перестарілого правителя з його дитячим захопленням орденами та відзнаками, — тут уже Микола був мастак, він чудово імітував гугнявий голос правителя і його, породжені осклеротілим мозком афоризми. Станіслав зі Стефанією сміялись, а Леоніда з Орестом ні, очевидно, не раз уже їх із Миколиних вуст чули. Микола ще раз спробував умовити його дати "концертичка" для місцевої інтелігенції, ну хоч би в музичному училищі, адже він його випускник, але Станіслав завтра мав їхати, тож рішуче відмовився, і вони знову поговорили на тему, що пророка на батьківщині не шанують; Станіслав уважав, що це нормально, а Микола з того обурювався, очевидячки, для годиться. Потім Станіслав розпитав у Ореста про його плани, той кінчав музичне училище і мріяв про консерваторію, а коли Орест про це сказав, за столом зависла багатозначна тиша — Станіслав зрозумів, що тут має запропонувати своє сприяння та допомогу, адже він уже кілька років у консерваторії професором.