Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

випадок прибере. Отой цар Давид чоловіка Вірсавії на війну відправив, той загинув – із царя не спитаєш: війна!.. Наскільки я знаю, Андрій Кирилович Розумовський готується стати флотським офіцером – відправити б його в розпорядження адмірала Спірідонова!

– Ах, он воно як?

– Тільки ви самі, матінко, не клопочіться, а комусь відповідне доручення дайте – ото й усе! У військових же доля така: чи то куля дурна, чи дуель…

– Так, Степане Івановичу, схоже, маєш рацію… Дякую за пораду, – доволі прохолодно кинула імператриця.

– Але тут ще проблема виникає…

– І яка ж?

– Великий князь останнім часом зробився запальним і дратівливим під згубним впливом Андрія Розумовського.

Тому негайне видалення останнього може викликати в цесаревича море обурення.

– То що ти пропонуєш?

– Будьте хоча б трохи люб'язніші зі своїм сином! Як і будь-який чоловік, Великий князь хоче любові, турботи й уваги. Підібрали б ви йому нового товариша по іграх, а найкраще – наречену…

В очах Катерини Олексіївни блиснув негарний вогник, однак Шешковський продовжив так само спокійно:

– Жінка – істота егоїстична понад усяку міру, а тому наречена, як майбутня законна дружина, одразу ж спробує прикути всю увагу цесаревича до себе. Отак, через справи амурні ви й відновите колишній вплив на Павла Петровича.

Імператриця негайно згадала почуті від своїх фрейлін кривотолки й пересуди з приводу того, як імператриця Єлизавета Петрівна шукала наречену для Петра Федоровича. Тоді нареченою виявилась вона сама – Софія-Фредеріка-Августа Анхальт-Цербстська, нікому нецікава принцеса із зубожілої німецької династії, що волею випадку перетворилася на самодержавну володарку гігантської імперії.

Тепер уже наречену для спадкоємця престолу має шукати вона сама… Причому варто знайти таку дівицю, щоб та (не дай Боже!) не поплуталася з кимось на кшталт братів Орлових, готових повести за собою гвардію, що візьме до нігтя і спадкоємця престолу, Великого князя Павла Петровича, і його царствену матінку – Її Імператорську Величність Катерину Олексіївну! Гвардійці – люди духом лихі, до того ж нужденні, їм горілки налий, пару рубликів дай – що хоч утнуть…

Завданнячко!..

Втім, Шешковському ці міркування знати зовсім ні до чого – хоч він напевно розуміє всю складність нинішнього становища своєї государині. Розуміє, але мовчить. Розумний, розумний!.. Тому треба б обмежитися більш приземленими міркуваннями.

І вона запитала:

– То де ж нам наречену знайти, Степане Івановичу?

– У Європі, де ж іще?! Приміром, Фрідріху Прусському напишіть: мовляв, так і так, прошу поради…

– Ти серйозно?..

– Цілком. По-перше, одна справа – ради попросити, а вже виконувати чи ні…

Начальник Таємної експедиції самовдоволено посміхнувся й повів далі:

– У всякому разі, вам буде відома думка Фрідріха з даного питання, що у світлі європейської політики зовсім немало. А по-друге, при налагодженні відносин з ним такий прийом завжди спрацьовує: прусський імператор обожнює радити! До речі, про матінку свою згадайте – все-таки рідня…

– Тільки не про неї! – поморщилася государиня.

– Чому ж ні, Ваша Імператорська Величність?

– А тому, Степане Івановичу, що ця пустоголова ідіотка тільки й уміла, що гроші витрачати та язиком чесати!!! – від обурення обличчя Катерини Олексіївни вкрилося червоними плямами. – Уявила себе великою інтриганкою й талановитою шпигункою, бачите, через що покійна Єлизавета Петрівна витурила її з Росії… Та й мене ледь не відправила слідом за нею!..

Государиня зробила крихітну, ледь помітну паузу, вдихнула побільше повітря й рішуче вимовила:

– І от я залишилась сама в незнайомій на той момент країні. Сама-самісінька, без підтримки друзів і рідних! Ніхто ніколи не довідається, як важко мені довелося, скільки принижень, образ, глузувань я стерпіла… Тож Степане Івановичу, я готова говорити з Фрідріхом про що завгодно, тільки не про мою безпутну матір!

– Ваша Імператорська Величність!.. Государине-матінко!..

По всьому відчувалося, що начальник Таємної експедиції вкрай збентежений.

– А-а-а, пусте!.. – махнула вона рукою. – Що було, те загуло, і годі згадувати. Давай-но, Степане Івановичу, подбаємо краще про справи сьогоднішні! Отже, порада твоя приймається. Я займуся пошуком нареченої для Павла Петровича, з ним же буду триматися м'якіше. А тепер іди… Ні, стій!

Шешковський миттю зупинився й обернувся до государині.

– Поклич до мене Теплова.

– Буде виконано, матінко!

– Чула, нібито він до Санкт-Петербурга у справах приїхав? Начебто днями на прийом до мене просився, хоч я й повеліла йому відмовити…

– Тут він, матінко, тут – до ваших послуг, як і всі ми!..

– Сюди його.

Ледь двері за начальником Таємної експедиції зачинилися, Катерина Олексіївна відсьорбнула кави з чашки й наморщилася. Охолола кава…

Вона різко задзвонила у дзвіночок. Зазирнув лакей:

– Чого бажаєте, государине?

– Кави принеси нової, щоб якнайгарячішою була!

– Слухаюся!

– І де там Теплов?! Я ж просила Степана Івановича…

– За Тепловим, Ваша Імператорська Величність, уже послали.

– Ну, тоді давай нову каву… або як там казала покійна імператриця – «кофею»! Давай, давай, ворушися, ледарю!!!

За чверть години Теплов сидів напроти імператриці, що маленькими ковточками потягувала свіжозаварений ароматний напій.

– А розкажи-но мені, люб'язний Григорію Миколайовичу, що там діється в Батурині? – немовби знехотя поцікавилася государиня. – Тільки правду кажи, друже люб'язний, нічого не приховуй!

– Та нічого такого особливого не відбувається, – мовив Теплов не надто впевнено і про всяк випадок додав: – Начебто…

– Кажуть, у Батурин іноземці зачастили… Це правда?

– Так, государине-матінко, правда: Кирило Григорович архітекторів не тільки наших запрошує, але також з-за кордону виписує.

– Навіщо?

– Батурин хоче відбудувати так, щоб з достоїнством усе це виглядало! А от нещодавно два французи-садівники приїхали: Кирило Григорович парк хоче розбити, щоб як у Версалі… От і радився з ними.