Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози

— Ладно, оддихай! — сказав він і відійшов.

Іван знову скулився, готуючись удруге поринути в сон, але тут обізвалася тим-таки тонюсіньким голоском баба.

— Це коли у вас чимонданчику одежа чи якісь бумаги, то можуть підмокнути.

Іван зирнув під ноги, валіза й справді стояла у воді. Він звівся і, пильно стережений бляшками бабиних очей, рушив разом із підмоклою валізою до виходу. Але не до того, котрий вів на перона, а на привокзальну площу. Баба розтулила здивовано рота, миттю це вкмітивши, хотіла знову покликати міліціонера, але той був задалеко, тож вона перехрестилась і сказала тихенько сакраментальне: «Свят, свят, свят!» Тоді знову втягла носом повітря, і цього разу їй здалося, що пролита з дивного хлопця вода пахне, ні, не паскудством, а хіба смолою навпереміш із сіркою. Бляшки її очей засвітилися, як срібні, тільки яскравіше, однак баба навіть не подумала, що смолою та сіркою може пахнути сама. Відтак ще раз перехрестилася і сказала вже виразніше, вголос:

— Свят, свят, свят!

Уживу фрази, яку люблять творці епічних творів: дні потекли за днями. Дощі закінчилися, надійшла осіння сумрявість, яка закінчилася однієї ночі, коли вдарили перші морози. Почалися і снігопади — щось схоже чинилося і з Іваном Василевським. Він від пам’ятних подій ніколи не запускав своєї мислительної машини, щоб обмислити те, що сталося у Сфері, але сумряву в душі відчував, і вона помаленьку роз’їдала чавун його вдачі: зрештою, час та думки з’їдають і метал (та й не лише крихкий). Потім та сумрявість заморозилась, а зрештою вкрилася білим настом. Коли ж Федьо Сало в якийсь спосіб довідався, що Іван перестав заступати його на посаді квартиранта-громовідвода чи квартиранта — кандидата в женихи й підійшов до нього, широко скалячись та привітно вилискуючи всім можливим смальцем на лиці, а ще й запитав єхидненько, але без співчуття:

— Що, не витримав? — Іван Василевський на нього не озвірився, а тільки зирнув «своїми очима», саме тими, що намалювала їх, захопившись, Людмила, і сказав іншим очам, також намальованим захопленою Людмилою:

— Там важко витримати, і ти це знаєш не менше за мене.

Звісно, він не мав наміру нічого Феді розказувати.

— Я чого підійшов, — легковажно, але із злодіяцькими проблисками заграв очима Федьо Сало. — Хочу знову змінить квартиру, отож коли ще шукаєш одиночества, можу тобі уступить.

— Нє, — спокійно відказав Іван. — Я тепер мудрий! Є такий афоризм: «Не шукай самотності на безлюдді чи малолюдді, вона сама тебе знайде і на велелюдді».

— Сам придумав? — шморгнув носом Федьо Сало.

— Так, — гордо признався Іван Василевський.

— Отже, хочеш залишатись у гуртожитку? Я оце якось думав: може, й собі перебраться до гуртожитку, надоїли мені ті собачі буди… Але нє, так мені інтересніше…

І він підніс на привітання руку, блудно всміхнувся (nota bene: слово «блудний» уживається тут не в розумінні «розпутний», а «блукальний», «заблуканий» — від слова «заблукати») і забрався з очей — духом пізнав, що вдруге Івана не обдурити.

З вищеподаного опису читач, який зазнав студентського митарювання, може мене звинуватити в неточності: Іван Василевський пішов із дому, жив сам, але… мав на що винаймати квартиру, ходити на три-чотири сеанси в кіно тощо — таких речей не міг би собі дозволити, коли б жив на саму стипендію, а підробітків, як показує цей опис, не мав. Секрет розкривається просто, і я його з’явлю на догоду недовірливому читачеві: Іван Василевський одержував регулярні перекази від матері (що чинилося цілком таємно від вітчима), з якою продовжував і листуватися, надсилаючи листи на адресу її сестри, а своєї тітки, — це свідчило, що з родиною до кінця не розірвав, хоча з матір’ю бачився винятково рідко — та боялася скандалу від чоловіка.

Отож усе в нього поки що залишалося внормовано, за винятком однієї речі: вряди-годи, спершу зовсім рідко, а далі частіше, його сніговий покрив, ба й замерзлість, отой цілковитий грудень, проривала, здебільшого перед сном, коротка, але напрочуд болюча згадка про Людмилу. Так, інколи, замість картинки на античну тему, він міг побачити (до ілюзії яскраво) дівчину з милою усмішкою на вустах чи той момент, коли малювала у дворі білизну, вулицю, голі дерева і його самітну постать, що напівобернулася. Або й той, коли малювала його портрета, чи перед тим — розсміяною, з мисочкою для собачої їжі в руці й у супроводі Кота, тобто кішки Лізи, яка робила довкола її ніг зигзаги. Насилля, яке над нею вчинив, не згадував, забарикадувавши наглухо свідомість, але ці милі сцени проривалися крізь його замороженість і на хвильку її розтоплювали. І він вирішив, що саме під час тих сценок над ним усе ще творилася магія: вона таки справді вийняла з нього якусь частку і тією часткою продовжувала володіти, а може, по-своєму маніпулювала, хоча, ймовірно, про нього тепер (після того, що сталося) могла й не думати. Однак вийнята частка — це завжди рана, і рана ота ніяк не загоювалася. Можливо, саме тому й не бажав обмірковувати відбутих подій, бо рана таки кровоточила, а можливо, почав не довіряти своїй допотопній, грубій і важкій машині, але на рівні змислів, розумованого чуття (повторимо: в нього воно точне й розвинене) тямив, що має свою правду, і сповідував її, залишаючись здебільшого чесним із собою, однак не враховував, що в інших людей можуть бути інші, їхні правди, такі ж істинні та чесні й автентичні, як правда його, але цілком інакші, чи неспівмірні, чи супротилежні та непоясненні. І саме тут відчував свою ослабину. Річ у тім, що не був здатний пізнати й полюбити чужу правду, принаймні на тому рівні, на якому любив власну. Отут і цим ятрилася його рана, бо полюбити чиюсь правду — це значить вийти поза раціональний чавун та залізні шруби власної мислительної машини, а може, її поламати, однак на таке здатний не був. Хоч глибоко на дні бачив думоньку: любові не буває при роз’єднаності правд, а коли й буває, вона приречена. А для поєднання має прийти й