Марина та Сергій Дяченко - Шрам

мову. Вітер смикав світле закудлане волосся.

— Егерте! — гукнула йому Торія. — Візьми себе в руки… Скажи… Ти ж хотів сказати, скажи!

Солль дивився так, як дивиться на мисливця лисеня, що втрапило в капкан, і мовчав.

Мандрівець легенько вклонився Торії і рушив геть. Вражена безглуздістю й неправдоподібністю того, що сталося, вона кинулася за ним, як базарна жебрачка кидається за кожним, хто покаже монетку:

— Пане! Будь ласка…

Здається, вона навіть ухопила його за рукав. Торія готова була впасти навколішки, коли Мандрівець обернувся, тепер уже здивовано.

— Що ж?

— Не йдіть, — прошепотіла вона, задихаючись. — Він зараз скаже… Він скаже.

Мандрівець зміряв її уважним, вивчаючим поглядом, вона затремтіла, почуваючи себе прозорою, видимою наскрізь. Тонкі губи знову здригнулися в усмішці.

— Що ж… Може, ви й праві… Може… — І, повернувшись, Мандрівець так само неспішно повернувся на міст.

Егерт стояв на тому самому місці; Мандрівець підійшов близенько, майже впритул, і очі його були на одному рівні з очима високого Солля.

— Ну?

Егерт проковтнув клубок, що застряг у горлі. Вимовив ледве чутно:

— Каваррен…

— Пам’ятаю, — посміхнувся Мандрівець терпляче, — гарне місто… — І раптом запитав ні сіло ні впало:

— А от як ви думаєте, це жеребкування перед стратою — милосердя чи, навпаки, жорстокість?

Солля пересмикнуло. Він прошепотів через силу:

— І те і друге… Надія на ніч перед стратою… І сумнів… Мука… Перехід від розпачу до віри… Потім обман надії — і людина не готова… Умерти гідно…

— Не всі вміють гідно вмерти, — зазначив Мандрівець. — Однак звідки ви знаєте? У вашому житті ж не було ночі перед стратою, звідки вам знати, що таке розпач і що таке надія?

— Мені здається… — зітхнув Солль, — що я вже трохи знаю… Не дуже багато. Я… навчився. Але… вам, звісно, видніше — ви ж знаєте, що таке ніч перед стратою…

Торія, яка стояла поруч, вклякла. Мандрівець, здається, зачудувався.

— Так? Що ж… Мені багато чого відомо, це правда… А ви старанний учень… Соллю.

Егерт здригнувся від звуку свого імені. Притулив долоню до шраму.

— Можна… це… зняти?..

— Не можна, — кинув Мандрівець, дивлячись у воду. — Відрубані голови назад не приростають. Тільки малюк може мучити жука, намагаючись прилаштувати на місце лапку, яку сам же й відірвав… І деякі закляття теж не мають зворотної сили, Соллю. Доведеться упокоритися.

Запала тиша. Паперовий ковпак, що весь цей час блукав від берега до берега, нарешті розмок, розклеївся й став потроху тонути.

— Я так і думав, — глухо сказав Солль. У голосі його пролунало щось таке, від чого в Торії волосся стало сторчма.

— Егерте… — Ввона ступила крок йому назустріч і вчепилась у його руку. — Егерте, усе буде… Усе буде добре. Не треба… Ходімо додому. Усе буде… От побачиш, Егерте… — Але в цю хвилину воля зрадила її, і вона гірко заплакала.

Солль, який напрочуд твердо стояв на ногах, підставив їй руку, і тепер уже вона обіперлася на його лікоть. Повільно й мовчки вони рушили геть, як раптом позаду пролунало тихе:

— Хвилинку…

Здригнувшись, обоє обернулися.

Мандрівець стояв, обіпершись об поруччя, і замислено розглядав носок власного ботфорта. Підвів голову, примружився назустріч вранішньому сонцю.

— Закляття не має зворотної сили, але може бути зняте… За виняткових обставин. Раз у житті трапляється така мить, хто пропустив її — втрачає надію назавжди. А умови такі…

Легко закинувши плащ за спину, він спускався їм назустріч, і Егерту здалося тоді, що Мандрівець — його ровесник.

— Слухайте й запам’ятовуйте, Соллю.

КОЛИ ПЕРШЕ У ВАШІЙ ДУШІ СТАНЕ ОСТАННІМ…

КОЛИ ШЛЯХ БУДЕ ПРОЙДЕНО ДО КІНЦЯ…

КОЛИ НА П’ЯТЬ ЗАПИТАНЬ ВИ П’ЯТЬ РАЗІВ ВІДПОВІСТЕ «ТАК»…

Мандрівець замовк. Додав тихо:

— Закляття зніметься саме по собі… Тільки не помиліться. Помилитися легко, і помилка дорого вам обійдеться… Прощавайте, добродії. Не повторюйте своїх помилок…

Служитель, який ледве продер очі, обімлів від здивування, побачивши, як підіймалися парадними університетськими сходами вільний слухач Солль і донька декана Торія. Обоє були бліді, наче небіжчики, і готові впасти, втративши опору, а опорою цією для кожного була рука товариша.

Частина третя
ЛУАЯН
Розділ сьомий

За літній день кам’яний майданчик, що слугував двориком, розпікався, як підошва чавунної праски, і повітря над ним тремтіло й колихалося. Вулиці селища, яке лежало під скелею, сходили тоді з місця й змінювали обриси. Учитель Орлан таємниче посміхався: «Видимість… У знайомому приховане незнайоме, у відомому сидить невідоме, з дна цього колодязя ти не зачерпнеш, скільки б не намагався… Втім, навіщо тобі дно? Напийся і будь вдячний…»

Маленький Луаян не відразу зрозумів, про який колодязь говорить учитель. У дворику не було колодязя, воду доводилося тягати знизу, а це так важко…

Зате в будинку старого мага було прохолодно навіть у найспекотніші дні, і сталеве крило, закріплене над входом, мало оберігати житло від напастей, хвороб і ворогів… Луаян чітко знав — допоки живий учитель Орлан, так воно й буде.

Допоки живий учитель…

Декан відірвав погляд від жовтого полум’я, що танцювало в каміні, зазвичай після Дня Великорадіння починалася справжня осінь — сира, вогка. Його вчитель мав звичку палити й серед літа. Він стверджував, що вогонь