Луї Анрі Буссенар - Капітан Зірвиголова

— Врятуймо захисників нашої батьківщини, хай живе свобода! — ще раз виразно і голосно прозвучав вигук матері.

— Хай живе свобода! — дзвінкою луною відгукнулися голоси дочок.

То був останній їх вигук. Очманівши від уколів прив'язаними до хвостів колючками, корови ринули в поле крізь пролом. Стадо повалило і потоптало нещасних жінок, вихором промчавши по них, і з розбігу налетіло на англійців, перекинувши перші ряди солдатів її величності. Корови неслися величезною нестримною лавиною. Вони обдирали собі боки об гострі кути пролому, ревли від сказу і болю й розбігалися в усі боки по полю.

А слідом за ними прорвались і Молокососи, миттю скочивши в сідла.

Героїчна самопожертва жінок не була марною. Вона дала чоловікам час, потрібний для того, щоб проскочити англійські лінії, серед яких навала худоби зробила спустошення, ніяк не менші, ніж ті, які міг би завдати ураганний артилерійський огонь.

Але англійським солдатам не можна відмовити у відвазі й упертості.

Ріжок програв збір, офіцери перешикували солдатські лави і знову кинули їх в атаку. На все це було потрібно не більше як п'ять хвилин.

Раптом десь спалахнуло полум'я, і розлігся сильний вибух. За ним — другий, третій… І пішло!.. Кожну мить то там, то тут щось злітало в повітря. Спалахи виникали у найнесподіваніших місцях, навіть на артилерійських позиціях, перетворюючи в порохняву зарядні ящики і упряжки.

Звідусіль летіли страшні останки людей і тварин, перемішані з землею і камінням. Перелякані і оглушені англійські солдати не чули ні слів команди, ні людських вигуків: усе заглушалося коров'ячим муканням, яке весь час переривалось вибухами. Не в силі розібратися в страшному і таємничому сум'ятті, тварини розбігалися, охоплені панікою.

Задум Жана Грандьє вдався блискуче. Щоправда, жахливою ціною, але все-таки перемогу здобуто. І хоч вибухи динаміту ставали дедалі рідшими й дальшими, англійці вирішили, що вони наразилися на цілу армію, ї відступили аж до водойми. Нашвидку стягнувши туди всі свої сили, вони в тривозі ждали світанку, щохвилини чекаючи нападу.

Не спали й Молокососи, зупинившись поблизу, трохи на схід від Таба-Нгу. Вони мусили ще поховати тіла жінок, які врятували їм життя, і не хотіли відходити від ферми, поки не викопають цього священного обов'язку.

Ледве почало розвиднятися, Молокососи вирушили назад на ферму. Вони наближалися до неї дуже обережно, бо ферму могли зайняти вороги.

Зірвиголова йшов попереду. Однією рукою він вів поні, у другій держав напоготові маузер.

На фермі панувала мертва тиша, що звичайно настає після великих бур і потрясінь; жодної живої істоти, ні людей, ні тварин… Хатнє птаство і те розбіглося з пташника.

Перед очима Жана стояло моторошне видовище. У полі, недалеко від пролому, лежало десятків зо два покалічених трупів, потоптаних копитами корів. То були англійці. Повсюди видно було плями крові, понівечену зброю.

А в садибі, біля самого муру, Зірвиголова побачив спотворені тіла старої матері і її дочок.

Жан зняв капелюх і знаком покликав своїх товаришів, не в силі сказати й слова.

Ті підійшли з непокритими головами і, впавши на коліна, заридали, побачивши ці невпізнанні тіла.

Але час минав. Треба було поспішати з виконанням сумного обов'язку. Ворог був зовсім, поряд. Щохвилини він міг повернутися і відібрати в Молокососів так дорого куплену ними свободу.

Зірвиголова витер сльози і, силкуючись надати твердості голосові, тихо вимовив:

— Годі сліз, друзі. Викопаємо могилу… А ти, Фанфан, стань на варту за муром.

Відшукавши на фермі лопати і кирки, Молокососи з якоюсь несамовитою люттю почали копати пухку землю. Здавалось, вона була вся просякнута людською кров'ю.

Незабаром могила була готова. Зірвиголова і Поль заслали її сніжнобілим простиралом, взятим із масивної шафи, де стара мати зберігала свої скарби.

Потім з безмежними заходами обережності і зворушливою шанобливістю Молокососи підняли одне за одним тіла героїнь, опустили їх у могилу і прикрили другим простиралом.

Жан, зірвавши із свого фетрового капелюха кокарду кольорів національного трансваальського прапора, кинув її на простирало і тремтячим від хвилювання голосом сказав:

— Прощавайте, благородні й любі нашому серцю жертви нелюдської війни! Прощавайте! Спіть спокійно…

Усі Молокососи наслідували приклад свого командира і, зірвавши кокарди, покидали їх на саван, що заблискотів яскравим сузір'ям червоного, білого і зеленого кольорів — символів змученої, скривавленої, але все ще не скореної батьківщини бурів.

Потім вони знову взялися за лопати і, бліді, задихаючись від ридань, що підступали під горло, мовчки засипали могилу.

Зірвиголова хотів уже дати наказ про відхід, та Поль Поттер, зрізавши з акації довгу гілку, зупинив його.

— Зачекай! — гукнув він командирові, а сам побіг на сінник, схопив там оберемок сіна, накрутив його на палицю, зробивши щось подібне до факела, і кинувся в будинок, усе підпалюючи на своєму шляху: завіски, постелі, одяг по шафах, — словом, все, здатне швидко спалахнути. Потім він побіг у стайню, де підпалив сіно під стійлами, далі в сарай і, нарешті, повернувшись до сінника, з розмаху кинув туди палаючий факел.

— Тепер можна йти! — сказав він, покінчивши з цією руйнівною справою.

Незабаром усе навколо запалало: почувся тріск дерева, полетіли іскри. З-під даху, з дверей і вікон будов вирвалися густі клуби темного диму. За кілька хвилин пожежа охопила всю величезну ферму.

Не звертаючи уваги на те, що до них з усіх боків підходило полум'я, Молокососи вишикувались перед свіжою могилою. Пролунала команда їх капітана:

— На караул!..

Це була остання шана, яку юні бійці віддали мужнім патріоткам, що полягли смертю хоробрих за свободу своєї вітчизни.

Виконавши останній обов'язок, Молокососи церемоніальним кроком рушили крізь пролом до своїх стривожених пожежею коней, які вже почали нервово рити копитами землю.

Пройшовши