Йон Колфер - Артеміс Фаул. Місія в Арктику

Михаїл Васікін і Камар були геть не в захваті від цього доручення. Ось уже другу добу ниділи вони в капітанській каюті й думали-гадали, скільки ж свого життя вони втратили за цей час. Десять років? Чи більше?

Васікін закашлявся.

— Ти чуєш? — запитав він. — Я точно нажив собі тут якусь болячку. І це через радіацію, кажу тобі.

— Уся ця справа — одна велика дурість, — відповів Камар. — Малому Фаулові всього тринадцять років. Тринадцять! Він же ще пацан. Ну де він візьме п’ять мільйонів? Це просто божевілля!

Васікін підвівся й сів на койці.

— Знаєш, а може, й не зовсім так… Чував я всяке про нього. Подейкують, він має владу над темними силами.

— Над темними силами? То він чаклун? Знаєш що, стара бабо? Піди та засунь свою довбешку в реактор!

— Та ні ж, я правду кажу! Маю знайомого в Інтерполі, так-от у них уже заведено досьє на цього пацана. Уяви собі: тринадцять років, а на нього вже є досьє в Інтерполі! Ось мені тридцять сім, а Інтерпол і гадки не має про моє існування… — В голосі Васікіна звучали виразні нотки розчарування.

— Ну хай там досьє. А до чого тут чари?

— До чого? Мій інтерполівський знайомий божиться, що цього пацана Фаула бачили по всьому світу в один і той самий день. Ба навіть в одну й ту саму годину!

Одначе ці васікінські слова не справили на Камара жодного враження.

— Той твій знайомий — ще більший за тебе пустомолот.

— Ну, хочеш вір, хочеш ні, а я буду радий, якщо вшиюся з цього триклятого човна живий. Байдуже, як — аби вшитись!

Камар насунув хутряну шапку на вуха.

— Гаразд, ходім уже. Пора.

— Нарешті… — зітхнув Васікін.

Із сусідньої каюти вони витягли заручника. Добре знали, що не втече: на одній нозі? Ну, для більшої певності ще мішка на голову… Васікін закинув Фаула-старшого на плече й по трапу виліз у командну рубку.

По рації Камар зв’язався з бійцями прикриття. Понад сто бандюг ховались за зледенілими кущами й кучугурами. Цигарки мерехтіли в пітьмі, мов світлячки.

— Ану загасіть цигарки, йолопи! — просичав він на відкритій частоті. — За хвилину — північ. Фаул може з’явитися будь-якої секунди. І затямте: ніхто не стріляє, поки я не дам команди. А тоді стріляти всім!

Сто цигарок дружно зашипіли, коли їх одночасно кинули в сніг. Сто душ. Дорога, що й казати, операція. Але Бритва пообіцяв їм аж двадцять відсотків від викупу, тож Васікін і Камар не поскупились і найняли найдобірнішу братву.

Хоч би звідки з’явився малий Фаул, він потрапить під щільний перехресний вогонь. Для нього і його батечка єдиний вихід — неминуча загибель, тоді як Камарові й Васікіну ніщо не загрожує за сталлю командної рубки.

«Побачимо, чи допоможуть тобі твої чари, ірландєц!» — посміхнувся Камар.

Холлі вивчала місцевість через високоякісний нічний фільтр. Та й хоч би яка досконала була ельфійська техніка, головне тут — досвідчені очі офіцера Легіону. Лаккей задовольнявся простим старим біноклем.

— Скільки цигарок ти нарахувала? — запитав командувач.

— Понад вісімдесят, — відповіла капітан Куць. — Там може бути не менше сотні бійців. Кого туди понесуть дурні ноги, того винесуть звідти вперед ногами.

Корч згідливо кивнув головою. Кошмарна ситуація — жодного простору для маневрування.

Вони стали табором на протилежному березі фіорду, на вершині пологої гори. Рада, взявши до уваги недавні заслуги Артеміса, дала дозвіл не тільки на здійснення операції, а й на використання крил.

Незадовго до цього О’Гир зазирнув до Артемісової електронної пошти і знайшов там таке послання: «П’ять мільйонів доларів США. „Союз“. Мурманськ. Опівночі чотирнадцятого». Лаконічний, діловий стиль. І вже ж нічого не вдієш. Артеміс проґавив нагоду визволити свого батька ще до переведення того у відстійник, і тепер мафія залізно контролювала ситуацію.

Лаккей дістав лазерну указку й накреслив на снігу приблизне співвідношення сил.

— Я гадаю, що заручника тримають тут, у командній рубці. Щоб добутися туди, треба пройти по всій субмарині. Її по периметру охороняє сотня бійців. Ми не маємо підтримки з повітря, не маємо інформації з супутника, а маємо тільки мінімальне озброєння. — Тілоохоронець зітхнув. — Даруйте, пане Артемісе. Я просто не знаю, як це зробити.

Аби краще роздивитися схему, Холлі стала навколішки.

— Зупинити час? Але на підготовку піде не один день. І наші захисні екрани не діють — їх притлумлює радіація. І наблизитися відразу до ста душ, щоб усіх зачарувати гіпнотичними чарами, ми також не можемо.

— А супербластери ЛЕППРКОНу? — запитав Артеміс, хоч і так знав відповідь.

Корч пожував незапалену сигару.

— Ми вже обговорювали це, Артемісе. Наша зброя незмірно переважує людську вогнепальну, але, як тільки ми відкриємо вогонь, вони негайно застрелять вашого батька. Найпершою жертвою стане він. У викрадачів людей такі правила.

Артеміс защебнув поліційну куртку під саме горло, не відриваючи погляду від схеми.

— А якщо ми віддамо їм гроші?

Один зі старих О’Гирових принтерів працював цілу ніч, друкуючи банкноти дрібної вартості. А потім кентавр пригнав загін спрайтів, і ті довго топталися по фальшивих купюрах, аби вони стали схожі на гроші, що побували у вжитку.

Лаккей похитав головою.

— Ці люди ведуть свій бізнес за іншими правилами. Живий пан Фаул-старший становить для них потенційну загрозу. Він може повернутися й помститись, а тому має померти.

Артеміс повільно кивнув головою. Отже, іншого виходу немає. Тому доведеться вдатися до плану, що він розробив ще в залі арктичного терміналу.

— Що ж,