Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

розповідатиме про Бразилію… Але тепер, на цьому жаданому шляху, вона була далеко попереду і кидала здалеку хіба стислі попередження, що ніяк не могли зарадити темряві, тій єдиній небезпеці, яка загрожувала йому насправді. А поміж цих зайвих попереджень він чув лише батькове бурмотіння.

Хоча Берінг уже не сердився на вар’ята, який зробив його життя на Ковальському пагорбі нестерпним, а тепер вуха протуркотів своїми спогадами про війну, розчарування від поїздки часом було таким великим, що він не витримував батькового бурмотіння і говорив: тихо, вгамуйся нарешті.

Вояка старався бути слухняним і швидко виконував будь-який наказ. Але кожне слово мало силу рівно доти, доки він його пам'ятав, а він забував слова, накази за якісь секунди, забував усе, якщо йому не наказували, не повторювали одне й те саме знов і знов. Пам'ять його сягала далеко в глиб пустель Північної Африки, він міг описати навіть небо над полями боїв і все ще пам'ятав, які хмари віщували піщану бурю, а які — дощ, але те, що відбувалося зараз, цієї миті, забував, ніби нічого такого й не було. Його теперішнім було минуле.

Мовчи! Щойно він чув те, що казав йому вершник, як пам'ять про війну пересилювала послух, і хоча після кожного наказу мовчати він спинявся на півфразі, на півслові і на мить замовкав, але наступної ж миті знову починав говорити, говорити про пустелю, і про битву, і про перевал Хальфайях, який ввижався йому попереду, у горах, десь там, серед кам'яних піків і хмар. Туди, до вершин! Туди вони мусять піднятися. Подолати цей перевал.

— Тихо! Заткнися. Помовч нарешті.

Під вечір, на останньому підйомі, уже маючи змогу бачити руїни форту на перевалі, вони вийшли до широкого осипу. Довелося спішитися і так повільно й марудно вести худобу до місця стоянки крізь кам'яний лабіринт, аж стало вже смеркати. Лілі й цього разу вирішила заночувати у підземній казармі свого бункера.

Берінг дивувався розмірам та устаткуванню цієї криївки; вхід був розташований у густих хащах поміж залізобетонними уламками і так добре замаскований, що Лілі раптом немов провалилася крізь землю, і він мав орієнтуватися на її вигуки, щоби пробратися всередину.

Вояка, схоже, не пам'ятав і про цей бункер, де кілька днів тому спав біля вогнища і бачив уві сні підйом по тривозі, початок битви. Але, складаючи дрова для нового вогнища, допомагаючи заховати в заростях мула й кобилу, він раптом подумав, що та ніч іще не скінчилася, що він нікуди не йшов, а весь час залишався тут, і раптом в руках у нього опинилась кольба гвинтівки, що стирчала з поклажі партизанки, і він згадав, згадав, що на перевалі Хальфайях і взагалі в роки війни звичайний солдат не мав права торкатися зброї снайпера, і попередив товариша:

— Не займай гвинтівку. Будуть проблеми, якщо чіпатимеш такі гвинтівки.

Гвинтівка? За всю дорогу Берінг навіть не помітив, що до сідла мула приторочена гвинтівка, загорнута у дощовик.

— Гвинтівка? Маєш гвинтівку?

— А ти — пістолет, — відгукнулася вона. Кинула попону під вогнище, на присипану піском підлогу, розгорнула гвинтівку, обережно поклала поруч із попоною, а з дощовика зробила собі подушку. Ось тут вона і буде спати нині вночі — чоловіки хай лаштуються по той бік вогню. Поруч з нею буде лише ця гвинтівка.

Коли Лілі підкинула у вогнище дошки розбитого ящика для снарядів, аби приготувати чай і суп, полум'я зіркою затремтіло в лінзі оптичного прицілу. Берінг ще не бачив у своєму житті снайперської гвинтівки. Може, Лілі знайшла цю штуковину в котрійсь із покинутих казарм і хотіла виміняти її в Бранді або, як каже закон, здати армійській владі? Але коли він, сконфужений і нездатний опиратися магічному потягу, просто переступив вогнище і нахилився до зброї, Лілі сказала тоном, якого він від неї ще не чув:

— Забери свої пальці. Вона заряджена.

— Неприємності. А я казав тобі, — буркнув Вояка. — Попереджав.

Берінг зрозумів лише, що питання зараз ставити не можна, краще зробити те, що йому доручила Лілі: принести снігу. Він кивнув і вийшов нагору, в пітьму, набрати в чайник снігу, грубозернистого, сирого снігу, який все літо зберігався в глибокій тіні скельних розщелин та карстових воронок.

Нагорі гірськими плато й карами гуляв вітер, гнав клуби туману на глетчери найвищих хребтів, доки їх потріскана давня крига не зникала у хвилястій сірості. З чайником у руці Берінг стояв на сніжній косі, на вітрі, і дивився, як голе високогір'я тоне серед хмар і ночі, що напливала з безодні на перевал. Потім Лілі гукнула до нього: де ж вода? — і він спустився в бункер.

Лише через кілька годин, коли вони, сидячи біля вогнища в бункері, в цій задимленій печері, приготували вечерю і поїли, а закутаний у ковдру Вояка, хильнувши з фляжки Лілі декілька добрих ковтків шнапсу, міцно заснув, усе стало так — або приблизно так, — як Берінг собі й уявляв ніч у Кам'яному Морі. Він був захищений фортом, взятим десятки років тому, сидів разом з Лілі у цьому підземеллі біля вогнища, відділений від неї лише вогнем, що дедалі слабшав, був нарешті з нею наодинці.

Вони сьорбали чай з бляшаних кружок. Дивилися у вогонь, у жар вугілля, і говорили про небезпеки, що загрожують мандрівникові серед високогірної пустелі: про негоду та раптові тумани. Про каменепади й лавини. І про снігові замети, які перекривали тріщини скель і глетчерів, перетворюючи розсічений провалами ландшафт на ледь хвилясту рівнину, де кожен крок міг стати падінням у чорну безодню.

Деякі з притрушених снігом провалів і тріщин настільки глибокі, сказала Лілі, що, доки кинутий камінь, з гуркотом відбиваючись від стін, долетить до дна, можна порахувати до двадцяти і до тридцяти, а то й більше. Завтра, сказала Лілі, вони мають