Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

вміла літати, перемахувати через ями та селеві заноси, тоді звісно, а так вона вмить розіб'є всі свої осі. Ні, вона надає перевагу коневі й мулу перед всіма іншими засобами пересування. Нехай Берінг залишить «пташку» в Собачому домі, а в Бранд їде давнім способом — верхи, тому що найбезпечніший шлях на рівнину досі веде через колишній форт, через перевал.

Хоча Берінг уявляв собі від'їзд до Бранду інакше, драматичніше, як від'їзд на машині в густій хмарі пилу, що повільно осідає, його вже мовби лихоманило, коли вранці побачив серед мамонтових сосен Лілі, що прямувала до Собачого дому. Пси побігли їй назустріч. Вони їхала верхи на мулі й слухала по транзистору новини армійської радіостанції. За нею дибала його кобила без вершника. Лілі приїхала по нього. Вночі був дощ. Копита залишали у м'якому ґрунті глибокі відбитки, маленькі джерельця, які наповнювалися водою, дзеркальця, в яких тремтів образ неба.

Амбрас, сидячи у плетеному кріслі на веранді, лише з відсутнім виглядом кивнув головою, коли Берінг цього ранку прощався з ним — прощався так багатослівно, немовби вирушав не просто за перевал Кам'яного Моря, а в далекі мандри: Охоронець перерахував запаси в погребі, розказав, що робити з генератором у разі аварії, і навіть хотів пояснити хазяїну нещодавні складнощі зі стартером «Ворони», — Амбрас тільки кивнув головою і відмахнувся. Він не бажав чути стільки всього. На вітання Лілі він теж ледь відповів; а коли вони обоє його вже облишили, заглибився в інвентарний список з каменоломні.

Вілла «Флора» лишилася позаду. Марно собаки кидалися на залізні прути воріт і довго розчаровано гавкали їм навздогін.

— Ти прихопив провіант для батька? — спитала Лілі. — У мене вистачить лише на одного з нас.

— В'ялене м'ясо, сухарі, сушені яблука, шоколад і чай, — відповів Берінг. — Стане на трьох мінімум на шість днів.

— Забагато, — сказала вершниця, — адже твій тато залишиться у Бранді.

Біля лікарняного барака їм довелося спішитися й чекати. Санітар ще спав і відчинив лише після того, як Берінг, вигукуючи батькове ім'я, стукав і стукав у двері та вікна. Торік голомозі напали на барак такої ж ранньої години і, шукаючи ліки та матеріал для перев'язок, розтрощили все, чому не змогли знайти застосування.

Санітар підстриг батькові волосся, поголив його і вимив; тепер від нього пахло милом та дезінфекцією, і синові він здався таким самим худим і чужим, як тоді, в день його повернення, на пероні моорського вокзалу. І, як тоді, на лобі палав багряний шрам.

Старий знову був на війні, але не міг згадати ні зв'язкової, ні партизанки, яка кілька днів тому взяла його в полон у горах; і супутника цієї жінки теж уже не впізнавав. Якась жінка. Якийсь чоловік. Він козирнув обом цивільним, які напевно прибули до лазарету, аби переправити його знову на фронт. Він же немісцевий. Ця пустеля — не його країна. На фронті, виходить, усе спокійно. Шум бою не вказував йому шляху; дорогу знали цивільні. У них точно був наказ провести його куди треба. Вояка готовий їхати. Він узяв з рук санітара свою каску, потім ордени, що подзенькували у паперовому пакунку, який він нізащо не забажав віддавати, коли цивільний підсаджував його в сідло.

Якщо він не хоче розставатися з цим брухтом, сказав цивільний, то хай, чорт забирай, одягне каску на голову і як слід затягне ремінець або хоча б до пояса її прив'яже, а пакет з орденами засуне до сідельної сумки, тому що руками — обома! — йому треба буде триматися. Кінь лише один, і поїдуть вони удвох… Цей цивільний сміє йому наказувати?!

Затиснувши в одній руці пакет, іншою він хотів просто вчепитися за цивільного. Але для цивільного цього було не досить. Заскочив до нього на коня, розсівся перед ним як пан, обернувся до нього, пропустив йому під пахвами мотузку й міцно прив'язав до себе.

Берінг із самого дитинства не бував так близько від батька. Він відчував на шиї дихання старого, і в ніс йому бив запах мила, а після двох годин шляху — ще й їдкий, кислий запах поту. Але він не відчував ані відрази, ані давньої злості на впертість цього старигана, зануреного у свої спогади про пустелю та війну. Вільно тримаючи в руці віжки і понад кивками кінської голови видивляючись на стежці пастки та перепони, Берінг розмовляв з батьком як з малою дитиною, знов і знов питаючи, чи не хочеться йому поїсти, попити чи перепочити, і врешті, відв'язавши мотузку, вказав на соснові чагарники, за якими можна присісти і справити потребу.

Поступово Вояка переконався, що цей вершник, який годував його та напував, не даючи впасти з коня, точно є солдатом, добрим товаришем, що супроводжує його на битву. Він почав бурмотіти вершнику в спину, застерігаючи його від білих хмар пилу на Хальфайяхові, дрібного, мов борошно, піску, що навіть крізь мокрі від поту пов'язки, що закривають рот і обличчя, забивається солдатам і караванникам у пори та очі, сліпить, збиває зі шляху. Коли вершник давав наказ робити привал, він злізав з коня, сідав на камінь. Коли наказував пити, він пив, а коли казав: не говори так багато, помовч нарешті, він умить замовкав. Він робив усе, що йому наказував вершник.

Лілі на своєму мулі весь час випереджала їх на чотири-п'ять кінських корпусів. Інколи вона оглядалася, вигукуючи до них застереження щодо надто стрімкої чи непевної ділянки шляху. Стежка стала крутішою і настільки звузилася, що Берінгу довелося повністю зосередитися на тому, як провести коня і разом з батьком утриматися в сідлі.

Берінг мріяв, що в цій поїздці буде цілі години й дні проводити сам на сам з Лілі, уявляв, як він їхатиме поруч з нею, похитуючись у сідлі, через Кам'яне Море на рівнину, ночами сидітиме з нею біля вогнища, спатиме поруч з нею на каменях або серед моху і слухатиме її, коли вона