Богдан Жолдак - Нестяма

— Хто там? — запитала вона, Тетяна, обережно поправ-ляючи бюст.

— Ваш дворнік Федір, — почула у відповідь.

— Ха-ха. Якщо ви «дворнік», то мусите знать своїх жильців.

— Звісно. Якби ви були жильцом. Як ви — квартірантка.

Вона похитнулася, подумала, і одчинила. Федір грюкнув чобітьми об поріг, зайшов і почав демонстративно озиратися.

— Да, гражданочка, — нарешті помітив він Тетяну.

— То що тут такого, — розвела вона долоні, — що, запрещено знімать квартирю?

— Знімайте ви що хочте, но поступають сигнали, що ви перезаймаєте житлоплощадь іншим квартиросьйомщи-цям, — насилу вимовив він.

— Я? — картинно здивувалася вона. — Да ви проходьте, чого тут торчать.

Тетяна відводила його від дверей:

— Чайку?

— Не одкажусь, — він посунув за нею, пильно оглядаючи закутки, зазирнув до туалету й до ванни, бо тепер скрізь йому ввижалися загородки з порваними жіночими трусами. А коли зайшли до вітальні, то боляче тіпнувся борлак: якби на столі стояла й сулія горілки, цього б не сталося, а так там стояло кілька пляшок та ще й добряче недопитих.

— Я ни пойняв, — тицьнув він на них долонею, — шо за натюрморт?

— Нормальний, — розвела руками вона, — в мене день народження.

— А де гості? — зазирнув він за штору.

— Нафіг міні нада ще когось поїть? Я ясно сказала? — засміялася вона. — От вас можу вгостить.

Наче ненароком він оглянув балкона.

— Ну, з днем народження, — ще сідаючи за стіл, уже взявся за склянку.

Смачно цокнулися й перехилили. Він пошукав очима закуску і з подивом її не знайшов.

— Так ето.. — почав він і забув, про що хотів запитати.

— Ви хотіли щось спитать, — облизнулася Тетяна.

— Шо на ввєреній вам площаді проживають незаконні жилиці, — вирішив він не вимовляти «квартиросьйом-щиці».

Подив її став більший за її велетенського бюста.

Він би й здогадатися не зміг, що додаткова подруга, «жилиця», щойно зачувши дзвоника в двері, шаснула на тумбочку, з неї на двері ванни, а звідти, наче ящірка, прослизнула на антресолю, бо вона була музикантом і зачула двірника ще до того, як він подзвонив.

— Жилиці? — продовжувала дивуватися Тетяна, шукаючи здивованими очима, з якої б тепер пляшки налити. Так картинно, що Федір змушений був продовжити цей погляд.

— Так це клєвєта, — знайшла вона. — Просто до мене часто заходить моя подруга Алла, от людям і мерещиться.

Налила по півсклянки.

Алла зіщулилася на антресолі. Чорт її смикнув повестися на малу ціну — пляшку за дві доби проживання, включаючи й вихідні. А що лишалося робити композиторші, коли радіоканали один по одному закривались, і навіть музредактори не потрібніші за композиторів. Не йти ж лабать у кабак? Хоч їй і пропонували. Тим часом розмова у вітальні підозріло вщухла, аж доки треноване музичне вухо вловило, як прогинаючись, вмовк диван. Але ненадовго; протиснуті його пружини не ладні були опиратися двірниковому тиску, й тому диван рипав ніжками, ще трохи допомагав паркет, і Алла стиснулася, щоб не засміятися, бо Федір щоразу шепотів:

— Так ето, так ето, — а про що саме, забував, бо п’яні Те-тянині губи не давали договорить, аж доки вони знову не сіли за стіл, а вона винувато пішла на кухню шукати хоч якоїсь закуски. Він одразу подався за нею, устигши озирнути й другу кімнату.

Алла затерпла вся була, бо ті обоє після кількох невдалих спроб заснули на дивані й Федір крізь сон прокляв його. Щоб протверезити кавалера, Тетяна налила по півсклянки, і аж насилу тоді він подався.

— Ти звини мене, але я затемна дуже рано буду вставать на роботу, щоб не потривожить даму.

Тобто виявився ще й джентльменом.

Злізти Алла довго не могла, бо затерпла нога, й дівчина боялася впасти.

Але під ранок Федір притягнув частинами велетенське , ще дорежимне ліжко.

— З подвійною сіткою, панцерною! А не це... — він хотів сказати на диван «гівно», але вчасно передумав, — лай-но. Ось, — помилувався він, — з резервів верховної ставки.

Хутко склав його і знову подався на працю.

Лише тоді Алла спромоглася злізти додолу. Обидві вони здивовано озирали ретро-меблю, особливо подобалися численні нікельовані бильця та блискучі шишки, неначе на новорічній ялинці. Алла підійшла й торкнулася пружин — старовинна газета, що приіржавіла там, несподівано одскочила й почала творити незвичні ритмічні візерунки, підкидувана пружинами. Жінки зачудовано торкали, а газета торохкотіла, жодного разу не повторивши мелодії.

— Ти не повіриш, оце мужик, — млосно зізналася Тетяна. — Но він мені признався в такому. що окроми горілки ніколи нічого в рот не брав, ні вина, ні навіть пива, а коньяк, каже, то начальство п’є і підари.

Не зізналася в головному: ще зі школи в Тетяни було поганяло Цицяна, бо вона мала