Лілія Черен - Марта

Марта врешті перестала метушитись і сіла до столу.

— Розкажи, що трапилося. І де Іцик? Він також... ну, як Герберт?

— Ні. І я не знаю, що було б краще. Яка ж я недобра! Звичайно, добре, що він живий!

— Ти мене ще більше заплутуєш! Розказуй вже!

— Нещодавно були чистки.

— Та-ак...

— Чистили й письменників. І дійшла черга до Іци-ка. Він завжди був не з хоробрих, а тут таке. І чим йому дорікнули, знаєш?

Здогад блискавкою промайнув у Мартиній голові:

— Думаю, так.

— Шлюбом із непманкою, буржуйкою! Зв'язками з закордоном! Хоча я порвала всі контакти з батьками. Де вони тепер, уявлення не маю.

— А того, що батько Іцика був викладачем у хедері, не згадували?

— Не знаю. Про це він мені нічого не розповідав! — Ліна розгублено замовкла.

— Гаразд. А що було далі? — запитала Марта.

— А потім почалася моя «чистка». Іцик прийшов додому і сказав, що ми розлучаємося, — голос Ліни затремтів. — Я знаю, що він не лицар із середньовічних романів, звичайна собі людина, але на таку підлість не сподівалась. Я згадую, як він говорив про це, який вираз обличчя у нього був. Знаєш, він був ніби зовсім чужий!

Марта мовчки слухала, згадуючи, як змінилося ставлення до неї знайомих після арешту Герберта.

— А за кілька днів усе було вирішено, — продовжила Ліна. — Він уперше в житті виявив якусь підприємливість, і більшу частину нашого майна, моїх прикрас, суконь було спродано, щоб придбати йому квиток. Він вирішив тікати.

— Куди?

— Далеко. Спершу в Москву, а потім на схід. Так зараз роблять.

— Сьогодні ти ночуєш у мене, і будемо сподіватися, що сусіди не зрадять нас. А завтра все ж таки зареєструємо тебе в міліції, оформимо все як належить, — швидко вирішила Марта.

— Ти не мусиш...

— У тебе все одно немає вибору. А щодо мене, то я тобі тільки рада.

Відтоді вони жили вдвох. І у своїх планах на майбутнє Марта неодмінно враховувала й подругу. Так було й тепер.

Двері тихо рипнули, і до кімнати зайшла Ліна, запнута простою теплою хусткою. Їй останнім часом було весь час холодно. Навколо очей залягли великі сині кола, а дихання було голосним, натужним. Кожен силуваний ковток повітря подруги резонував у Марти в серці ноткою безпомічної тривоги.

Ліна сіла біля столу навпроти Марти і, потупивши очі, сказала:

— Я півдня простояла у черзі по гонорари за переклади — і нічого! Видавничу касу сьогодні навіть не відчиняли! А іншої роботи не дають!

Марта заціпеніло слухала. Вона мала гірші новини.

— Я. Я ж тягар на твоїй шиї! — вигукнула розпачливо Ліна, не дочекавшись відповіді подруги, й заплакала.

Марта відчула, здавалося б, непоєднувану суміш співчуття і якоїсь відстороненої байдужості. Вона простягла Ліні повістку:

— Не плач. Це не має ніякого значення. Нас виселяють.

Ліна вихопила папірець і почала гарячково читати, немовби намагаючись знайти серед рядків те, чого не змогла побачити Марта. Якусь надію на порятунок.

— Господи! Що ж робити?! Що ж робити, Марточко?! — вигукнула вона, добігши очима до останньої крапки.

— Я не знаю...

— До кого, як ти думаєш, ми могли б звернутися по допомогу?

— Не знаю. Розумієш, кожному, до кого ми прийдемо, буде загрожувати небезпека.

Марта глянула Ліні в очі і знайшла підтримку. Як добре, що не треба пояснювати подрузі того, що здається їй самій очевидним! Перші хвилини розпачу вже минули, і на їхнє місце прийшло якесь мазохіс-тичне відчуття завершеності й визначеності. Отже, виселення. Отже, прощання з величезним періодом її життя.

— Ліно, я втретє сьогодні повторю: я не знаю, що ми будемо робити тоді, коли нас викинуть на вулицю. Хтозна, можливо, наступним кроком влади буде рішення про висилку чи арешт. Ми тут думаємо, що робити далі, а за нас, може, вже давно все вирішено. Але ми повинні бути готовими до будь-яких варіантів!

— Готовими? Що ти