Роджер Желязни - Володар Світла

жар, зорі — його іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують дощ. Із цієї жертви утворюється їжа.

Чоловік, о Ґаутамо, є вогонь, його роззявлений рот — паливо, його дихання — дим, його мова — полум’я, його зір — жар, його слух — іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують їжу. Із цієї жертви народжується сила відтворення.

Жінка, о Гаутамо, є вогонь, її статура — його паливо, її волосся — його дим, її органи — його полум’я, її насолоди — його жар і його іскри. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують силу відтворення. Із цієї жертви народжується людина. Вона живе доти, доки їй призначено жити.

Коли людина вмирає, її несуть на жертовний вогонь. Вогонь стає її вогнем, паливо — її паливом, дим — її димом, полум’я — її полум’ям, жар — її жаром, іскри — її іскрами. У цей вогонь боги чинять узливання — жертвують людину. Із цієї жертви являється людина в променистій величі.

«Брігадараньякаупанішада» (VI, іі, 9—14)

У високому блакитному палаці зі стрункими шпилями й філігранними брамами, куди світлим повітрям, присмачуючи відчуття жвавістю й приємністю, долинає дух солоних морських бризок і крики морської твароти, владар Нірріті Чорний бесідував із приведеним до нього чоловіком.

— Як тебе на ім’я, капітане? — спитав він.

— Олваґґа, владарю, — відказав мореплавець. — Чому ти вбив мою команду, а мене залишив жити?

— Бо хотів допитати тебе, капітане Олваґґо.

— Щодо чого?

— Щодо багатьох речей. Речей, які може знати старий морський вовк зі своїх мандрівок. Як там моя влада над південними морськими шляхами?

— Міцніша, ніж я думав, інакше мене б тут не було.

— Багато хто теж боїться поткнутися в море, чи не так?

— Так.

Нірріті перейшов до вікна з морським краєвидом. Повернувся до полоненого спиною. Трохи згодом заговорив знову:

— Я чув, буцімто наука на півночі сягнула далеко вперед після, хм... битви за Прагну.

— Я теж таке чував. Крім того, знаю, що це правда. Бачив парову машину. Друкарський верстат уже ввійшов у життя. Мертві буреплазячі ноги гальванізують струмом. Кують сталь ліпшого ґатунку. Перевинайшли мікроскоп і телескоп.

Нірріті знов обернувся до нього, і вони заходилися вивчати один одного.

Нірріті був щуплявий чоловічок із вогниками в очах, нещирою усмішкою, темним волоссям, яке втримував срібний обруч, кирпатим носом і очима під колір палацу. Носив чорне, був незасмаглий.

— Чому Боги Міста не покладуть цьому край?

— Гадаю, тому що послаблені, якщо саме це ти хочеш почути, владарю. Після Ведрійської катастрофи вони побоюються душити розвиток механіки ґвалтом. Подейкують також про внутрішню чвару в Місті — між напівбогами й рештками старших. Ну, а ще ж є та нова релігія. Люди вже не страшаться Небес так, як колись. Вони мають більше охоти захищатися, а тепер, коли вони ще й ліпше устатковані, боги мають менше охоти з ними зв’язуватися.

— Тоді Сем таки бере гору. Крізь роки, а долає їх.

— Так, Ренфрю. Гадаю, це правда.

Нірріті зиркнув на двох вартових обабіч Олваґґи.

— Залиште нас, — наказав він. Коли вони вийшли, повів далі: — Ти мене знаєш?

— Так, капелане. Я ж бо Ян Ольвеґґ, капітан «Зорі Індії».

— Ольвеґґ. Це видається певною мірою неможливим.

— Проте правда. Я дістав це — старезне вже — тіло того дня, коли Сем побив кармовладців у Магартсі. Я там був.

— Один із Перших, та ще й — о, так! — християнин!

— Зрідка — коли мені бракне індуїстських прокльонів.

Нірріті поклав йому руку на плече.

— Отже, саме твоє єство мусить боліти від блюзнірства, що його вони вчинили!

— Я від них не в захваті, а вони — від мене.

— Ще б пак. Але щодо Сема: він зробив те саме, примножив численні єресі, поховав істинне Слово ще глибше...

— Зброя, Ренфрю, — відказав Ольвеґґ. — Нічого більше. Я впевнений, що він хотів бути богом не сильніше, ніж ти чи я.

— Можливо. Але краще б він добрав іншої зброї. Якщо він переможе, їхні душі все одно пропадуть.

Ольвеґґ знизав плечима.

— Я, на відміну від тебе, не богослов...

— Але допоможеш мені? За віки я зібрав могутню силу. Маю людей, маю машини. Ти кажеш, наші вороги послаблені. Мої бездушні, народжені не від чоловіка й жінки, не знають страху. У мене є небесні гондоли — багато гондол. Я можу дістатися їхнього Міста на Полюсі. Можу зруйнувати їхні Храми тут у світі. Думаю, настав слушний час очистити світ від цієї мерзоти. Істинна віра має прийти знову! І то скоро! Це має бути скоро...

— Як уже сказано, я не богослов. Але теж волів би побачити, як Місто впаде, — відповів Ольвеґґ. — Допоможу тобі всім, чим тільки зможу.

— Тоді захопимо кілька їхніх міст і сплюндруємо їхні Храми, щоб глянути, які заходи це спровокує.

Ольвеґґ кивнув.

— Ти мені радитимеш. Надаватимеш моральну підтримку, — заявив Нірріті й схилив голову. — Молися зі мною, — наказав він.

Стариган довгенько стовбичив перед Палацом Ками в Хайпурі, роздивляючись його мармурові колони. Кінець кінцем одна дівчина зглянулася над ним і винесла хліба з молоком. Він з’їв хліб.

— І молочко випий, дідусю. Воно поживне й підкріпить твою плоть.

— Прокляття! — пробуркотів стариган. — Прокляття на молоко! Прокляття на мою плоть! А коли вже на те пішлося, то й на дух мій докупи!

Дівчина відсахнулася.

— Так навряд чи годиться приймати милостиню.

— Не на твою милостиню я нарікаю, дівко, а на твій смак у напоях. Не могла ото розщедритись на ковточок найпаскуднішого вина з кухні? Того, котре зневажили гості, котрим кухар і найдешевше м’ясиво полити гребує? Я жадаю чогось видавленого з грона, а не з корови.

— Може, тобі ще й меню принести? Пішов геть! Ато як покличу слугу!

Він пильно глянув їй у вічі.

— Не ображайся, пані, благаю. Мені тяжко йде старцювання.

Вона зазирнула йому в смолисто-темні очі серед безладу зморщок і засмаги. У бороді його рябіли чорні пасма. На кутиках губ грала легесенька усмішка.

— Ну... ходи за мною отуди вбік. Проведу тебе на кухню, глянемо, що можна знайти. Утім, я й сама не знаю, з якої радості це роблю...

Дівчина повернулася й пішла, а його пальці смикнулися, і він,