Кріс Тведт - За браком доказів

Карла вловила в його голосі нотки обурення, і повернулася на бік.

— Я не про те… Ти ж знаєш, як мені подобаються твої скульптури. Сам же казав, що маєш якусь додаткову роботу, коли треба грошей. Мені стало цікаво, що ж це за робота.

— Чому цікаво?

Карла підвелася на лікті. Конрадове обличчя спохмурніло, він наче замкнувся.

— Просто питаю… Звідки такий спротив?

— Вибач! Певно, прорвався комплекс меншовартості.

Карла засміялася.

— Почуваєшся меншовартісним при мені?

— А тебе це дивує? Ти маєш чудову освіту. Добру роботу. Адвокат — професія, яка дає статус.

— Твоя правда, але я ніколи не думаю про неї як про статус, — відповіла Карла. — То скажеш нарешті, чим займаєшся поза мистецтвом, чи та робота на такому низькому соціальному щаблі, що ти волієш тримати її в таємниці? Дай вгадаю! Чистиш громадські сральники?

— На жаль, такої професії вже не існує. Але я б упорався. Чистильник — чесна професія.

— То що тоді?

Конрад усміхнувся, похитав головою.

— Усього потроху, переважно підробляю гідом.

— Правда? Водиш юрби японців і показуєш їм різні прибамбашки у місті?

— Не зовсім. Проводжу екскурсії туристам у стародавній королівській резиденції Гоконсгаллен і в фортеці Русенкранцторне. Щонеділі — узимку, частіше — під час літнього туристичного сезону.

— Тобі подобається?

Конрад замислився.

— Загалом, подобається. Є стільки цікавих місць, з якими пов’язані загублені долі й забуті історії. Ти ж юристка, мала б знати, що перший кодекс законів, чинний для всієї Норвегії, був написаний саме в Гоконсгаллені.

— Мала б, — погодилася Клара.

— До того ж, у такій роботі є свій бонус — я маю власний ключ. Можу будь-коли вилізти на дах вежі й милуватися найгарнішим міським краєвидом. Візьму тебе колись з собою!

— Мені сподобалось би!

Його долоня ковзнула їй поміж ніг, обережно, але чим раз наполегливіше.

— А може, покажу тобі тюремні катакомби, якщо тобі там буде цікавіше.

— М-м-м, — промуркотіла Карла, перевернувшись на спину й заплющивши очі. — І це теж подобається…

Я коротко переказав Карлі свою розмову з Сіґне Гансен. Доки Карла розмірковувала, я зацікавлено її розглядав. У ній з’явилося щось нове, але що саме, розгадати я не зумів.

— Отже, Сіверт Саннторв батько Еріки, — нарешті озвалася вона. — Сумнівів нема?

— Ні! Це можна розглядати як доконаний факт.

— Згода! А зґвалтування? Теж справжнє?

Я не зовсім розумів, куди вона хилить.

— Чому б воно мало бути несправжнім?

— Сіґне Гансен і Сіверт Саннторв могли бути коханцями. А про зґвалтування сказала, щоб не зізнаватися у невірності перед донькою.

— Можливо… Аж так далеко в своїй припущеннях я не заходив. Хоча мені видається, що Сіґне каже правду.

Карла мимоволі пересмикнулася.

— Сіверт Саннторв міг знати чи принаймні здогадуватися, що Еріка його донька, і все ж поліз до неї.

— Ага! Важко симпатизувати такому покручу. Що більше про нього довідуюся, то більше схиляюся до думки, що на таку смерть він собі заслужив. А ось решта… навряд…

Карла мала замислений вигляд.

— Гм, дивно! Усе крутиться довкола Сіверта, а Марі й Сюсанне ніби й ні при чім.

— Хіба це не властиво таким людям? Називай їх, як хочеш, — нарцисами, психопатами, суті справи не міняє. Вони заступають іншим сонце, усе навколо себе огортають темрявою, а всіх, хто поруч, обертають на статистів у власному житті.

Я підійшов до вікна. Удалині ледь мріло море. Вода виблискувала в сонячних променях, зате на півночі вже грізно громадилися чорні хмари.

— Усе перелічене дає Еріці ще вагоміший мотив для вбивства, хіба сам не бачиш? — озвалася Карла.

— І Сіґне — теж. У неї мотивація не менша.

Карла вражено глянула на мене.

— Ти, справді, вважаєш, що вбивцею могла бути вона?

— Ні… Не переконаний… Гадаю, Еріка впізнала б свою матір поруч з тілом Марі, хай навіть з вимазаним кров’ю обличчям. Та й сама Еріка впевнено вказувала на чоловіка.

— Ми й надалі маємо лише голослівні твердження Еріки. Поки ніхто, окрім тебе, не чув її розповіді.

— Та знаю… — сердито буркнув я, знову гупнувши всією вагою на стілець. — Починаю побоюватися, що ніхто вже й не почує.

— Її не знайшли?

— Наскільки мені відомо, ще ні.

— Гм… — замислено хмикнула Карла. — І все ж я ніяк не можу все в цій історії зв’язати докупи. Чому вбивця вдавав мертвого?

Запитання застало мене зненацька.

— Хіба не ясно? Через Еріку… Щоб вона подумала, ніби він — одна із жертв.

— Ти не зрозумів, Мікаелю. Чому він не вбив ще й Еріку?

— Е-е… тобто?

— Він мусив її побачити у вікно, зрозумів, що вона ось-ось зайде в будинок. Так же все відбувалося, хіба ні?

Я спробував уявити картину. Еріку, яка дзвонить у двері, потім відступає на кілька кроків, щоб її побачили з вікна.

— Так все й повинно було відбуватися, — визнав я.

— Отож! — Карла аж загорілася. — Він бачить її і імпровізує маленьку виставу. Якщо в нього