Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

— Хто тобі це сказав?

— Одна ворожка нашептала.

Тепер Бредлі почухав щелепу кінчиком люльки і тупо вирячився на мене.

— Краще б ти розповів про це Брендону — це робота відділу убивств.

— Але ж це просто підказка, друже, а не свідчення. Брендон любить факти, а я не готовий їх йому надати. І кажу тобі це лише тому, що ти можеш передати інформацію кому треба, не вплутуючи мене в усе це.

Бредлі зітхнув, усвідомив, що люлька його погасла й потягнувся за сірниками.

— Ви, молоді, надто спритні, — констатував він. — Гаразд, я нашепчу це кому треба. То що тут правда?

— Практично все. Як ти гадаєш, чому місіс 3. отруїлася?

Цієї миті зайшов коп і поклав папку на стіл. Вийшов навмисно повільно. Можливо, його мозок працював так само повільно, як і ноги.

Бредлі розв’язав стрічки й відкрив папку.

І кілька хвилин ми споглядали півдюжини чистих, складених удвоє аркушів.

— Що це, в біса, таке? — почав, було, Бредлі, й кров прилинула до його обличчя.

— Заспокойся, — сказав я, простягнув руку і торкнувся аркушів. Нічого, крім чистого паперу.

Бредлі поклав палець на дзвінок і там його й залишив.

Можливо, клерк учув тривогу, бо негайно повернувся.

— Що це таке? — спитав Бредлі. — Ти що, граєшся зі мною?

Клерк витріщився на чисті аркуші.

— Я не знаю, сер! — сказав він, збліднувши. — Папка була зав’язана, коли я брав її у вас.

Бредлі важко дихав, намагаючись щось сказати, але передумав і лише махнув рукою на двері.

— Забирайся! — вигукнув він.

Клерк вийшов.

Запала тиша, а тоді Бредлі сказав:

— Це може коштувати мені посади. Той покидьок підмінив папери!

— Ти хочеш сказати, що він забрав справжні документи і замінив на чисті аркуші?

Бредлі кивнув.

— Так воно й було. Коли я давав йому папку, там були: фотографія, детальний опис і проміжні результати нашого розслідування.

— І нема жодних копій?

Він заперечно хитнув головою.

Якусь мить я розмірковував.

— А той хлопчина, який просив папку, — додав я, — був високий, міцний і темноволосий? Щось на кшталт кінозірки?

Бредлі витріщився на мене.

— Т-так! Ти знаєш його?

— Бачив.

— Де?

— Тобі потрібні ті папери?

— Звісно! Що ти хочеш цим сказати?

Я підвівся.

— Дай мені час до завтра — до дев’ятої години вечора, — сказав йому. — І я доставлю тобі або папери, або чоловіка, котрий їх узяв. У мене є план, Бредлі. Щось, про що не хочу, аби знав Брендон. Тож нічого не кажи йому до завтра, добре?

— Про що це ти говориш? — вимогливо спитав Бредлі.

— Завтра в мене будуть або папери, або той чоловік — якщо сидітимеш тихо й не відкриватимеш рота, — сказав я і вирушив до дверей.

— Агов! Вернися! — гукнув Бредлі, зводячись на ноги. Але я не повернувся. Злетівши сходами, вибіг через парадні двері на вулицю, де на мене у «бьюїку» чекав Керман.

Нас було четверо: Майк Фіннеґан, Керман, я і заклопотаного вигляду чоловічок у чорному, заяложеному безформному капелюсі, без піджака, в брудній сорочці та білих парусинових штанях сумнівної чистоти. Ми сиділи в задній кімнаті бару «Дельмоніко», і на столі перед нами стояла пляшка з віскі та чотири склянки. Густий тютюновий дим завис у повітрі.

Чоловічка у заяложеному капелюсі звали Джо Декстер.

Він займався транспортними перевезеннями: допроваджував вантажі до суден, що стояли на якорі у гавані. Фіннеґан стверджував, що це його друг, але той поводився щось не надто дружньо.

Я виклав своє прохання, але маленький чоловік продовжував сидіти, витріщившись на мене так, наче я божевільний.

— Вибачте, містере, — нарешті озвався він. — Але такого я не можу зробити — це б зруйнувало мій бізнес.

Керман погойдувався у кріслі — сигарета в зубах, очі заплющені. Врешті розтулив око і сказав:

— А кому яке діло до твого бізнесу? Розслабся, друже: у світі повно справ, важливіших за роботу.

Декстер облизав губи, сердито глянув на Кермана і зіщулився в кріслі. Благально зирнув на Майка.

— Я не можу цього зробити, — повторив він, — просто не можу. Власник «Дрім шіп» — один з найкращих моїх замовників.

— Недовго він ним ще залишатиметься, — зауважив я. — Тож поспіши добре заробити: матимеш з цього сотню баксів.

— Сотня баксів, — презирливо сказав Декстер. — Та Шеррілл платить мені набагато більше — постійні гроші й то щомісяця. Ні, я на таке не піду.

Я кивнув Майкові, аби він не горячився. Бо той уже подався вперед, щомиті готовий вибухнути.

— Послухай! — сказав я Декстерові. — Усе, чого ми хочемо, — це щоб ти доправив нас сьогодні увечері на яхту з партією провізії. Зроби це — і отримаєш свою сотню. Що тебе так лякає?