Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

грошей, які обіцяв між нами розділити, і ми робили все, як він того бажав. Але було ще щось набагато сильніше за гроші. Це була ідея сім’ї. Він був головою, а ми кінцівками, а тіло робить те, що йому наказує голова. Так нас виховали: за поняттями старої школи. Цілковита вірність, цілковита покора, жодних заперечень. Пізніше це все вивітрилося, але трималося довгий час після того, як ми повиростали. Ми не діти, але так довго стрибали тоді, коли стрибав він, сідали тоді, коли він нам велів сідати, сміялися й плакали, коли він казав нам сміятися й плакати. Коли ми переїхали сюди, це сталося, по суті, через те, що він так сказав: тепер ми переїжджаємо. Але кожен із нас мав свою причину пристати на цей план. Петі, звісно, потрібна велика підтримка. Для Д, навіть якщо він цього не знав, Америка була шляхом до того перевтілення, якого він хоче або не хоче, — сам не знаю, або й він не знає, але тут принаймні він може спробувати. У моєму випадку треба було забратися якомога далі від деяких людей. Складні обставини. Не фінансові, хоч якийсь час я сильно грав і заліз у борги. Це вже в минулому. Були клопоти романтичного характеру. Була одна жінка, що розбила мені серце, ще одна, яка була трохи шалена, переважно по-доброму шалена, але не завжди, і, можливо, небезпечна для мене — не у фізичному розумінні, а в плані почуттів, і ще третя, яка мене кохала, але так сильно до мене прилипла, що я не міг дихати. Я розійшовся з ними всіма чи вони зі мною розійшлися — не важливо, але вони нікуди не поділися. Ніхто ніколи нікуди не дівається. Вони оточили мене, як вертольоти, заливаючи світлом прожекторів, і я спіймався в ті перехрещені снопи світла, ніби якийсь утікач. І тоді один мій друг, письменник, чудовий письменник, сказав щось таке, від чого в мене мурашки побігли по спині. Він сказав так: думай про життя як про роман — скажімо, роман на чотириста сторінок, і тепер уяви, скільки сторінок книжки уже зайняла твоя історія. І пам’ятай, каже, що на певному етапі вже не годиться вводити нового з-поміж головних персонажів. У якийсь момент ти просто залишаєшся з тими персонажами, яких маєш. І, можливо, сказав він мені, треба подумати над тим, щоб увести нового персонажа, поки ще не пізно, бо всі ми старіємо, і ти не виняток. Отаке він мені сказав якраз перед тим, як батько постановив, що ми маємо переїхати. Тож коли батько прийняв таке рішення, знаєш, я подумав, що це круто. Це навіть краще, ніж вводити нового персонажа тут, де кружляють колишні зі своїми прожекторами. У такий спосіб я можу просто викинути цілу книжку й почати писати нову історію. Та стара книжка, зрештою, не була особливо цікава. Отак я й вчинив і опинився тут, а тепер бачу привидів, бо проблема втечі від себе в тому, що береш себе за компанію.

Тепер на картині я виокремив постаті завислих у повітрі жінок-вертольотів і розгледів маленький чорний силует зіщуленого чоловіка під ними, єдину постать із тінню на цій позбавленій тіней картині. Переслідуваний чоловік і привиди втраченого минулого, що женуться за ним. А сьогодення, як я тепер розумів, було нестабільне, будинки — викривлені й деформовані, немовби їх затуляла шиба старого нерівного скла. Цей міський краєвид засоціювався мені з «Кабінетом доктора Каліґарі». І я відразу згадав, як колись уявив собі Нерона Ґолдена в образі злочинного боса доктора Мабузе. Я не озвучив цього вголос, але запитав Апу про німецький експресіонізм. Він похитав головою:

— Ні, це викривлення зовсім не алюзійне. Воно реальне.

Виявилося, що він страждає на захворювання сітківки — макулярну дегенерацію.

— На щастя, волога форма, бо суха не лікується — просто втрачаєш зір і все. І також, на щастя, тільки в лівому оці. Якщо я заплющую ліве око, все видається нормальним. Але коли заплющую праве, світ стає ось таким, — він тицьнув великим пальцем у бік картини. — Взагалі-то я вважаю, що це ліве око бачить правду, — додав він. — Воно бачить усе спотвореним і деформованим. А воно ж таким і є. Праве око бачить фікцію нормальності. Отак я бачу і правду, й брехню, одне око для одного, друге для іншого. Дуже зручно.

Попри його звичний сардонічний тон, я помітив, що він збуджений.

— Ці привиди справжні, — виголосив він, зібравшись із силами. — Чомусь мені легше сказати це комусь такому недуховному, як ти. — (Колись я виклав йому свою думку про те, що слову «духовний», яким сьогодні окреслюється все що завгодно, від релігії до комплексів фізичних вправ і фруктових соків, треба на якусь сотню років дати спокій.) — І це не від наркотиків. Присягаюся. Вони просто з’являються посеред ночі, але часом і в білий день, у моїй спальні або на вулиці. Вони завжди безплотні. Зовсім прозорі. Іноді вони дзижчать і тріскочуть, фрагментарні, наче бракований відеозапис. А іноді дуже чіткі й виразні. Сам не розумію. Просто кажу тобі те, що бачу. Здається, в мене дах їде.

— Розкажи докладно, як це відбувається, — попросив я.

— Часом я нічого не бачу, — мовив Апу. — Іноді просто чую. Слова, що не можна розібрати або абсолютно виразні. Буває, з’являються також зображення. Що дивно, так це те, що вони не обов’язково говорять зі мною. Так, це кружляють мої колишні, напевно, але поза тим виглядає так, що вони живуть собі своїм життям, а я з нього виключений, бо сам себе виключив, і якесь таке гостре відчуття, ніби я зробив щось не так. Усі вони звідти, з дому, розумієш? Усі, — посмішка вже зникла з його лиця. Він виглядав пригніченим. — Я почав досліджувати природу видінь, — продовжив він. — Жанна д’Арк, святий Іван Богослов. Існують деякі подібності. Інколи вони спричиняють біль. Інколи з’являються десь і зсередини, з області пупка, наче тіло їх виштовхує. А іноді здається, що вони тільки зовнішні. Після всього дуже часто непритомнієш. Це виснажує. Ось що я можу тобі розповісти. Тепер скажи, що про це думаєш.

— Неважливо, що я думаю, — мовив я. — Скажи: а чому це все, по-твоєму, відбувається?

— Думаю, я некрасиво розпрощався, — відповів Апу. — Я був не в найкращій формі. Виїхав, не помирившись. Ось тут ти зі мною не погодишся. Ми розгнівали знайомих духів, божеств тієї землі. Це можна робити правильно й неправильно, а я, ми усі — ми просто рвонули геть, просто відірвали той клапоть