Василь Олександрович Лисенко - Наказ лейтенанта Вершини

— Оце запитав, — дід звів докупи стрішкуваті брови, — довго, хлопче, мізкувати треба, щоб відповісти на твоє запитання. Кожна людина до свого щастя прагне.

— А яке ж те щастя? — допитувався Юрко.

— Кажу тобі, що в кожного воно своє…

— Що ж ви, діду, за щастя вважаєте?

— Як тобі сказати, хлопче… Я так вважаю… Людина мусить себе господарем на землі відчувати, працювати чесно, не шукати кривих стежок, бо ті стежки завжди боком виходять. Для щастя дружина потрібна кохана та вірна, родина, діти. І ще мусиш добро людям робити, не для себе, а для людей жити! Що зробив за життя доброго — те й твоє! Отак я думаю, отак і намагався жити. І тобі, хлопче, раджу!

— А багатство?

— І багатство потрібне, — відповів дід, — тільки багатство всяке буває. Що чесною працею заробив — твоє! А нечесно нажите добро людину з пуття зводить! Це вже я достеменно знаю! Надивився за свій вік, як гонитва за багатством людей з пуття збивала, життя їм вкорочувала. Був у мене племінник, Федір. Кмітливий парубок, метикований. Прилаштувала його сестра лакеєм до молодого пана, до цього вже, що його в палаці на горищі недавно застрелили. Раділа Олена, думала, вивела сина в люди! Полюбив пан Федора, одягав його, як картинку. Розледащів Федір на панських харчах. Їсть, п'є, гуляє та пану годить! Часто казав я Федору: «Лишай, хлопче, свою службу! Чесною працею заробляй хліб!» Не послухав мене парубок. Після революції пан утік за границю і Федір за ним потягся. Згодом повернувся пан в село з німцями. І Федір з ними. І вже не просто Федір, а пан сотник! Почали німці отак, як і зараз, в селі свій порядок наводити: хто брав панське майно — неси і вези в економію. За грабунок одержуй двадцять п'ять шомполів! Я теж узяв у пана пару коней, воза, борону. Почала й до мене черга доходити. А Федір поцупив той список, де записано, хто що брав. Так у мене й зараз стос панських документів лишився. Лежать у скрині, пилом припадають. А тут знову червоні на панів натисли. Знову довелося пану тікати за границю! Так Федір цілий віз панського добра прихопив. Завернув у ліс, сховався в гущавині, переждав, поки пани подалі від'їхали. І додому! Каже: «Тепер, дядьку Матвію, і я пан! Фунтів п'ять золота дісталося! Є й паперові. Так я, дядьку, трохи у вас лишу, приховайте, хай полежать, почекають кращого часу! Я й вам золота вділю!» Вділив трохи. І клунок паперових грошей на горищі сховав. Не наші ті гроші — заграничні. Досі лежать на горищі, пилом припадають, а Федір пішов до Махна і наклав десь своєю дурною головою! Не привчили його змалку до чесної праці. Все він за багатством ганявся!

— Діду, а ви можете віддати мені ті гроші? — спитав Юрко.

— Навіщо вони тобі? — здивувався дід. — За них ніхто тепер і ламаного шеляга не дасть!

— Тут один німець, — відповів Юрко, — збирає старі гроші для колекції. І він може дати за них солі, борошна, сірників.

— За ті гроші? — недовірливо запитав дід. — Навряд щоб за них хтось щось міг дати!

— І спирту може вділити! — стояв на своєму Юрко.

— Навіщо мені той спирт, — нахмурився дід, — хай він горить білим полум'ям. Нема страшнішого лиха на землі, як горілка! Федору сивуха душу витруїла. І внук мій Гаврило до ручки спився. П'яним і замерз під шинком. П'ятеро сиріт лишилося. Не люблю я п'яниць, за людей їх не вважаю!

— Так горілку і в крамниці продавали, — здивувався Юрко, — на празник і тато, бувало, чарку вип'є, хоча він і не любив горілки, завжди скаржився, що від неї голова болить.

— Воно так, — спокійніше відповів дід, — дорослій людині на празник не гріх чарку випити. Я про тих говорю, хто щодня в горілці мокне! На них я ремствую! Я так вважаю, — сердито продовжував дід, — хто став п'яницею — той зрадник землі своєї, свого народу і дітей своїх зрадник! Він і не працює так, як треба, і родину свою не годує, і дітей своїх добру-розуму не навчає. І того, хто до чарки хилиться, всяка наволоч на свій бік перетягає, з пантелику збиває. Хто зараз пішов до німця служити? П'янюги та злодії! І Самсон, і Дереза, і Скрипаль щодня в чарку заглядали. Пропили свою честь та совість, іудами стали, — важко зітхнув дід. — Нема спокою від тих п'яниць-поліцаїв, лізуть у хату, вимагають: «Став чарку!» Нахваляються моїх правнучок в Німеччину забрати. Нема на тих поліцаїв погибелі! А гроші можеш взяти. Я тобі ще й спасибі скажу. Мені вони без потреби, лише місце на горищі займають.

Дід трохи помовчав, подумав, сказав лагідно:

— Ми з твоїм дідом, хлопче, були друзями. Убили його денікінці. Твій батько пішов до червоних, за те білі й застрелили твого діда — щось він наперекір офіцеру сказав, не захотів лагодити броньовика.

Старий приклав дашком долоню до чола, подивився на сонце:

— Час до озера корівок гнати. Хай нап'ються та додому!

Увечері родина Берегових зібралася за столом, розмовляли, а Юрко пригадував розповідь та обіцянку діда Матвія.

— Про що, сину, задумався? — запитала мати. — Пригадуєш розповіді діда Матвія? Я теж колись, як наслухалася його спогадів, мало сама не пішла шукати Червону Красуню. Навіть підмовила нашого тата, і разом ходили на Шляхетське болото шукати тайник.

— Що ж ви там знайшли?

— Нічого не знайшли, лише потомилися. А льохи під Білою вежею справді були. Там пани фальшивомонетню влаштували. Тепер ті льохи водою залиті. А розповіді про портрет Червоної Красуні — не вигадки! Колись, ще під час громадянської війни, Федір Пампушка, лакей пана Хоткевича, приносив у майстерню альбом — показував фотографії і запевняв, що вродлива дівчина у дивовижному одязі і є Червона Красуня!

— А де тепер той альбом?

— Не знаю! Мабуть, у Тимофія лишився, у Федорового брата. Там якісь зали на фотокартках зображені, келихи, зброя, картини, портрет козака Мамая. Усього не пам'ятаю, бо давно бачила.

Не спалося вночі Юркові — нарешті він дізнався про таємницю Червоної Красуні. Якщо правду сказав дід Матвій, партизани зможуть проникнути в казарму «чорних кентаврів». Завтра піде з Лесею до чередника, візьме в нього папки з документами, гроші. І віднесе ті фальшиві фунти Маєру. Варто буде навідатися й до Тимофія Пампушки, проглянути альбом. Може, серед панських документів і план підземелля знайдеться.

Уранці Юрко насипав торбу солі, запропонував Лесі:

— Як хочеш, ходім до діда Матвія,