Володимир Кирилович Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

Я твердо йду в спальню й там іще раз прислухаюсь. Тихо. Десь глухо грюкають дверима; ходять нагорі; слабенько, як дзижчання мухи, доходять дзвінки трамваїв. Знову поспішно, діловито цокає годинник. У вікно зазирає зімовий, вечірній сутінок.

Я нахиляюсь над колискою й обережно здіймаю запинало. У присмеркові колиски непорушно й мирно лежить крихітне, темне серед усього білого личко.

В мені щось здригується, й я від цього зразу слабну. Невимовне чуття огиди до того, що мені треба робити, здіймається всередині мене й паралізує мої руки. Я не можу підвести їх і стою так над дитиною. Потім я сідаю безсило на стілець, що тут же стоїть, і дихаю.

Нагорі щось падає, й чути топотіння ніг. Я схоплююсь, заціплюю зуби й, нахилившись над колискою, починаю швидко, рішуче розмотувати укривальце. Воно якось так загорнуте, що я ніяк не можу знайти кінця. Личко лежить непорушно. Мої руки починають труситись; мене проймає якась запеклість.

От укривальце розмотане. Я почуваю теплоту пелюшок і солодкаво-гострий запах; потім я намацую щось мокре, й запах побільшується. Я натужно думаю про те, що треба запам'ятати, як загорнуті пелюшки, щоб потім таксамо загорнути їх. Переводжу очі на Міку й… зустрічаюся з двома розплющеними оченятами. У присмерку вони видаються більшими, розумними, неначе допитливо, з підозрінням слідкують за мною й хотять сказати: «А що то ти тут робиш?»

Я ще хапливіще розмотую, запеклість росте, в голові гудіння й чад. Підводжусь, слухаю й біжу до кватирки. Разом з клубом холоду в кімнату вкочується віддалений гомін міста й самотній дзвін із якоїсь церкви.

З колиски чується пихкання й рипучий плач. Я біжу знов до дитини й обережно беру на руки тепле й мокре знизу тільце, від якого гостро й солодко пахне. Воно перегинається в моїх руках, і мені страшно, щоб голівка не ударилась о бильце колиски. Пихкання і скрип стихають, ніби Міка здивований, або чекає, що його зараз прикладуть до грудей. Пригорнувши його до себе, я йду з ним до кватирки під морозну течію, що прожогом суне в хату. В лице мені гостро коле, тільце здригується в моїх руках, і від цього в мені прокочується немов вихор болю й огиди.

Але запеклість переходить уже в п'яну лють муки, й я підношу до самої кватирки дитину. Вона на мить стихає, ніби захлинувшись од течії, потім шарпається, вигинається й пронизувате кричить. Я зубами підіймаю сорочинку на її грудях і стараюсь підставити груди під течію.

Не знаю, скільки стою так. Рукам моїм холодно. Тільце слабне. Крик стає сипкий. Я стою з заплющеними очима і скажено-зціпленими щелепами.

Нарешті, я догадуюсь, що треба його покласти в колиску. Як п'яний, хитаючись, іду і вкладаю. Тільце дрібно-дрібно труситься, я бачу напрямлені на мене очі з справжнім, людським жахом.

Я хапаю пелюшки, плутаю їх, мну, розкидаю, не знаю, яку як покласти. Мене обхоплює одчай і така огида, що один момент я готов вибігти на вулицю, впасти серед неї й закричати: «Бийте мене, топчіть, плюйте на мене!»

Я хапаю задубілі покірні рученята, дмухаю на них, розтираю, цілую, знову кидаюсь до пелюшок, вони плутаються в одну купу, а тільце дрібно-дрібно труситься й моторошно сипить. Тоді я виймаю його, кладу, на ліжко і знову кидаюсь до пелюшок.

А в кватирку все котиться сивими клубами холод. Я цього не помічаю. Сутінки погустіщали, й я в пітьмі гарячково довбаюсь у пелюшках. Нарешті, якось розстилаю їх і переношу Міку. Він уже не сипить, тільки труситься і слабенько порипує. А в очах усе той самий жах. Я замотую пелюшки, холодні та мокрі, потім починаю цілувати холодне личко, ручки, голівку. Загорнувши укривальце, озираюсь, бачу відчинену кватирку і скажено кидаюсь на неї. Я знаю, коли зараз прийде Клавдія, я все розкажу їй, мені виходу немає, я навіть хочу, щоб вона швидче прийшла.

До колиски боюсь підходити і стою, притулившись спиною до стіни. Страшно, ледве чутно ворушиться чогось Міка, й часто чути хрип.

Раптом голосно, потрясаюче дзеленчить дзвінок. Я не рухаюсь, але мені здається, що я біжу. Страшно довго тягнеться мовчання. І знову дзвінок. Я помалу йду в коридор і відчиняю. Клавдія Петрівна швидко входить, дивиться на мене і трівожно питає:

— Що сталось?

Дивуючися з самого себе, я рівно й тихо відповідаю:

— Нічого! Міка почав плакати, я хотів змінити пелюшки, але заплутався. Він увесь мокрий.

— Господи! Ти міг застудити його! — з страхом скрикує вона і зриває з себе пальто. Потім підбігає до грубки й починає гріти руки й усю себе.

— Ради Бога, засвіти лямпу! Як же ти в темноті робив це?

Я засвічую лямпу. Клавдія кидається у спальню, й я чую, як вона скрикує. Я спішу до неї.

— Та він же ввесь холодний, як лід! Ти не закрив йому ніжки! Тут намотано. О, Господи! Міка мій! Дитинко, любов моя! Що ж це? На віщо ти чіпав його?

— Він плакав.

— Треба було покликати мене… Він хрипить і кашляє. О, Господи! О, Господи! Що ж це таке? Та він увесь труситься!

Я не можу стоять і сідаю на стілець. Клавдія вихоплює Міку з колиски, визволяє його з мокрих пелюшок і закутує в укривальце.

— Дай, ради Бога, свою шубу! Швидче! Я біжу в коридор і приношу шубу.

— Поклади на ліжко! Розстели!

Ми загортаємо дитину в шубу, й обоє дихаємо важко, часто. Клавдія що-хвилини прикладає губи до личка Міки й каже:

— Холодний! Він застудився.

Я ввесь час мовчу. Мені хочеться закричати, впасти перед сим лагідним, тихим, холодним личком і жадно з риданням цілувати його. Але я боюсь навіть глянути на його, щоб не зустрітися з його очима.

— Як же можна було так! Треба було хоч сухі пелюшки взять. А ти розгорнув і замотав у ті самі.

В голосі вже менше страху й непокою.

— Треба швидче погодувати, це зогріє його. Поможи мені покласти його на коліна!

Я помагаю, Клавдія, вже не соромлячись, розстібає сукню й виймає грудь. Чується жадне, хапливе смоктання.

Я виходжу в першу кімнату. Там долі у смузі світла сидить одягнений Костя з довгим цукорком у зубах і щось будує з кубиків. Я сідаю і спіраюсь ліктем на стіл. Часом з спальні чується чхання й легкий кашель Міки.

— Так, він застудився! — говорить що-разу Клавдія. І з кожним чханням у її голосі росте трівога.

Потім я чую, як вона ходить, гріє пелюшки біля стінки груби, як сповиває Міку,