Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і орден Фенікса

- Що ти тут робиш?

- Е-е... нічого. А ти що робиш?

Гаррі насупився.

- Перестань! Мені можеш сказати! Чого ти тут ховаєшся?

- Я... я ховаюся від Фреда й Джорджа, якщо хочеш знати, - відповів Рон. - Вони тут щойно пройшли з групою першокласників, - мабуть, знову випробовують на них свої винаходи. У вітальні ж вони не можуть цього робити, бо там зараз Герміона.

Він молов це все поспіхом і гарячково.

- Але навіщо тобі мітла? Ти що, збирався літати? - дспитувався Гаррі.

- Я... ну... гаразд, я тобі скажу, тільки не смійся, добре? - почав виправдовуватися Рон, червоніючи мов рак. - Я... я хотів спробувати себе на ґрифіндорського воротаря, бо маю вже нормальну мітлу. От. Можеш тепер сміятися.

- Чого це я маю сміятися, - заперечив Гаррі. Рон закліпав очима. - Це класна думка! Було б круто, якби ти потрапив у команду! Я ще ніколи не бачив тебе воротарем. Ти добре граєш?

- Непогано, - зізнався Рон, страшенно втішений реакцією Гаррі. - Чарлі, Фред і Джордж завжди ставили мене на ворота, коли на канікулах тренувалися.

- То ти сьогодні теж тренувався?

- Я тренуюся щовечора, з вівторка... але тільки сам. Я зачаровував квафели, щоб вони летіли на мене, але це було нелегко, і не знаю, чи багато буде з цього користі. - Рон мав нервовий і стурбований вигляд. - Фред і Джордж реготатимуть як дурні, коли я з'явлюся на пробі. Вони постійно роблять з мене ідіота, відколи я став старостою.

- Я так хотів би прийти на пробу, - гірко зітхнув Гаррі, коли вони разом пішли до вітальні.

- І я хотів би... Гаррі, а що це в тебе на руці?

Гаррі, котрий щойно почухав носа правою рукою, намагався її сховати, але так само безуспішно, як Рон перед цим ховав мітлу.

- Просто порізався... нічого... це...

Та Рон уже схопив Гаррі за руку й пильно придивився. Якусь мить він розглядав слова, вирізані на шкірі, а тоді зблід і відпустив Гаррі.

- Ти ж казав, що просто переписуєш речення?

Гаррі завагався, але ж Рон був з ним відвертий... Тож і він розповів Ронові всю правду про своє покарання.

- Стара карга! - з огидою прошепотів Рон, коли вони зупинилися перед Гладкою Пані, що мирно сопіла носом, притуливши голову до рамки. - Вона хвора! Піди до Макґонеґелки, розкажи їй усе!

- Ні, - одразу ж заперечив Гаррі. - Нехай не радіє, що дістала мене до печінок.

- Дістала? Не можна, щоб їй це так минулося!

- Не знаю, чи Макґонеґелка може на неї вплинути, - засумнівався Гаррі.

- А Дамблдор? Скажи тоді Дамблдорові!

- Ні, - категорично заперечив Гаррі.

- Чому?

- У нього своїх проблем вистачає, - пояснив Гаррі, хоч це й не була справжня причина. Він не збирався йти до Дамблдора за допомогою, якщо Дамблдор з самого червня ще ні разу з ним не заговорив.

- А я вважаю, що ти повинен... - почав був Рон, але його перебила Гладка Пані, що сонно стежила за ними і раптом вибухла: - То ви кажете мені пароль, чи я маю тут не спати цілу ніч, поки ви наговоритесь?

*

У п'ятницю ранок був похмурий і вогкий, як і інші дні тижня. Хоч Гаррі, заходячи до Великої зали, за звичкою поглянув на вчительський стіл, та він майже не мав надії побачити там Геґріда, тому відразу замислився над нагальнішими справами, такими, як ціла гора невиконаних домашніх завдань та відбування чергового покарання в Амбридж.

Гаррі спромігся пережити цей день завдяки двом речам. Перша - думка, що наближаються вихідні, а друга - що, попри все жахіття, яке чекає його під час останнього покарання в Амбридж, з її вікна буде видно вдалині квідичне поле, тож йому, можливо, пощастить хоч почасти побачити Ронову пробу. Це були, звісно, слабенькі промінчики світла, але Гаррі був вдячний, що вони хоч трошки розвіювали темряву, яка оточила його зусібіч. Ще ніколи йому не було у Гоґвортсі так погано.

О п'ятій вечора він постукав до кабінету професорки Амбридж зі щирою надією, що це буде остання його мука. На вкритому мереживною скатертиною столі вже лежав чистий аркуш пергаменту, а поруч - гостре чорне перо.

- Ви знаєте, що робити, містере Поттере, - солодко всміхнулася Амбридж.

Гаррі взяв перо і визирнув у вікно. Якби ж пересунути стільця на кілька сантиметрів правіше... Нібито присуваючись ближче до стола, він зумів це зробити. Тепер він бачив удалині квідичну команду Ґрифіндору, що шугала над полем, та з півдесятка темних постатей, що стояли біля підніжжя височенних воріт, очевидно, чекаючи своєї черги. З цієї відстані неможливо було розібрати, хто з них Рон.

«Я не повинен брехати», - написав Гаррі. Рана на руці відкрилася й почала кривавити.

«Я не повинен брехати». Рана стала глибша, запекла й запульсувала.

«Я не повинен брехати». Кров стікала вниз по зап'ястку.

Він ще раз зиркнув у вікно. Той, хто захищав зараз ворота, робив це вкрай невдало. За ті кілька секунд, що Гаррі дивився у вікно, Кеті Бел забила два голи. Маючи велику надію, що воротарем був не Рон, він знову глянув на пергамент, що блищав від крові.

«Я не повинен брехати».

«Я не повинен брехати».

Зиркав у вікно щоразу, як випадала нагода, тобто, коли чув рипіння професорського пера чи грюкіт шухляди письмового столу. Третій претендент досить добре впорався зі своїми обов'язками, четвертий був жахливий, п'ятий дуже вдало ухилявся від бладжера, проте пропустив легенький гол. Небо потемніло, і Гаррі сумнівався, чи взагалі побачить шостого й сьомого воротаря.

«Я не повинен брехати».

«Я не повинен брехати».

Пергамент був уже поцяткований краплинами крові з руки, що несамовито пекла. Коли він наступного разу підвів голову, надворі було темно. Квідичне поле занурилось у пітьму.

- Ану, подивимось, чи добре вкарбувалися слова, - почувся десь за півгодини м'який голос Амбридж.

Вона простягла до нього свої коротенькі пальці з перснями. А коли схопила за руку, щоб перевірити, чи добре врізалися в шкіру слова, йому запекло не тільки в руці, а йу шрамі на чолі. Водночас з'явилося дуже дивне відчуття десь У районі діафрагми.

Вирвав руку й схопився на ноги, дивлячись на неї. Вона розглядала його, розтягши в посмішці свій великий обвислий рот.

- Що, болить? - м'яко спитала