Василь Миколайович Шкляр - Маруся

— Я б вам не радив туди йти.

— Куди?

— До лічниці.

— Чому?

— Бо ви його не впізнаєте. Я був там. На це неможливо дивитися. Та й небезпечно. Вам це вже ні до чого.

Станімір подумав, що вона його зараз ударить. Він був не проти. Йому навіть хотілося, щоб вона його вдарила.

— Прощавайте, пане сотнику.

Маруся вийшла надвір, де її дожидав сірий.

Станімір вискочив услід за нею і, гарячково риючись у кишені, майже закричав:

— А оце ви бачили?

Він тримав за бирку ключа, який коливався в його руці, як маятник. Це був звичайний замковий ключ з плескатими зубцями на кінці металевого стрижня.

— Не розумію, — сказала Маруся.

— Це ключ від київської Думи. Ми взяли її, Київ був наш!

Маруся скочила на сірого й погнала в бік поля.

Станімір дивився їй услід, аж поки Маруся не сховалася за пагорбом.

Нерви його розпряглися. Станімір заплакав.

***

Шпиталь містився в приміщенні, яке найменше годилося для лікування тифозників. Це була спіжарня[73] давно покинутого фільварку, нашвидкуруч пристосована під лазарет. У відгородженому дощаною стіною передсінку тулилася вся «канцелярія» шпиталю, де Маруся застала одним-одного лікаря. Зодягнутий у військовий плащ поверх халата, він спав за столом, поклавши голову на схрещені руки.

Прочинивши ще одні двері, вона зайшла до приміщення, де лежали хворі. Це була обитель самої смерті. У темній величезній коморі Маруся не побачила жодного ліжка, напівживі подоби людей лежали покотом на долівці, застеленій соломою, що від сирості й нечистот стала вже перегноєм. Не було чим дихнути: змішаний сморід блювотини, поту й сечі завис тут хмарою випарів. Стрільці лежали в мундирах, прикриті плащами, шинелями, ряднами, які не рятували від холоду, бо весь лазарет опалювала однісінька залізна пічка з виведеним крізь розбите вікно димарем. У ще одному вікні розбита шибка була заткнута тією-таки соломою.

Стогони, марення, крики й шепотіння непритомних людей зливалися в моторошне ячання суцільного болю і відчаю. У сутіні всі хворі були на одне лице, але серед них Маруся не бачила того, яке за версту розпізнала б у темряві. Її також ніхто не впізнав, не кликав, лише якась обстрижена мара зіп’ялася на лікті й, світячи біснуватими очима, заверещала:

— Що ви, гаспиди, наробили? Він же любив мене за косу, а ви її відтяли!

Маруся лиш тепер здогадалася, що серед хворих вояків опинилася тифозна жінка. Поруч неї лежав на соломі жовтий, як глина, стрілець, але йому було байдуже, де він і біля кого.

Лихе передчуття, яке давно млоїло Марусю, пробрало її морозом.

— Мироне! — тихо покликала вона, розглядаючись навсібіч і тамуючи віддих. — Мироне!

Але її голос так само злився з ячанням невтолимого болю й розпуки. Ніким не почутий, без надії на відповідь. Мирона тут не було.

— Він любив мене за косу… — скімлила обстрижена. — Він пішов…

— Хто? Хто пішов? — перепитала у неї Маруся. — Мирон?

— Не знаю, як його звуть. Коло мене лежав, а тоді пішов.

— Куди?

— Додому, — сказала обстрижена. — Туди, куди Бог послав.

Маруся повернулася до передсінка, де за столом у тій самій позі спав лікар, впустивши голову на схрещені руки. Вона навмисне стукнула дверима, щоб його розбудити, але він не поворухнувся. На мить Марусі здалося, що цей чоловік мертвий. Вона з острахом поторсала його за плече.

— Пане докторе…

Він поволі підняв голову й подивився на неї відсутніми очима. Вони, його запалені очі, були червоні не від безсоння. Бідолаха й сам був хворий. Він спробував підвестися, але не зміг.

— Що ви хотіли? — спитав він.

— Ви… лікар?

— Лікар Охрімович.

— Я шукаю поручника Гірняка, — сказала Маруся. — Його поклали до вашого шпиталю.

— Гірняка? Це якого? — лікар Охрімович наморщив чоло, намагаючись щось пригадати. — Його вже немає.

— Куди його перевели?

— Він помер.

— Ні, — сказала Маруся. — Я запитую вас про Мирона Гірняка. Ще кілька днів тому він був у вас.

— Так, був. А вчора його поховали.

— Не може бути.

— Ну, чому ж не може? Якраз це тепер найчастіше й буває.

У його вичахлому голосі не було й краплини смутку. Він підсунув до себе заяложеного зошита, що лежав на столі, погортав його до останньої списаної сторінки й повів жовтим пальцем по окремому рядку.

— Поручник Мирон Гірняк, 2-й курінь, 8-ма Самбірська бригада, — прочитав він уголос. — А ви хто йому будете?

— Де його поховали?

— Там, де всіх. У нього немає своєї могили. Я б вам не радив туди ходити, — сказав він так само, як говорив їй Станімір. Тільки Осип говорив ще про живого, а лікар Охрімович — про мертвого.

— Він… у нього тут не лишилось нічого? Може, щось із речей…

— Ні. Ми такого не зберігаємо. Пандемія.

— Що?

— Епідемія. Під час епідемії речі небіжчиків підлягають знищенню.

— Так… звісно…

— А мені так угадується, що ви дівчина. Я не помилився?

— Це зараз має значення?

— Має. Хоч одного буде кому оплакати.

— Я не вмію плакати, — сказала вона.

Маруся вже була біля дверей, коли лікар Охрімович раптом її зупинив.

— Стійте!

Вона обернулася. Невже він скаже, що могла трапитися помилка? Але ні. Він сказав:

— Я хочу вам зробити добре діло. Ви така юна… Давайте я зроблю вам щеплення.

— Яке щеплення?

— Від тифу, певна річ. Якраз маю сироватку, вакцину з убитих мікробів. Я приготував її сам із крові вояка, котрий помер.

Він тяжко підвівся і, похитуючись, підійшов до полички, на якій стояв слоїк з бурою рідиною.

— Ні, дякую, — сказала Маруся.

Вона вийшла надвір, та потім ураз повернулася.

— Якщо ваша ласка…

Лікар Охрімович зробив їй ін’єкцію. Він хотів їй сказати, що оце і є все багатство, яке лишилося від мертвого вояка. Але це значно більше за пам’ятні речі, що могли від нього лишитися. Це те, що відверне смертельну загрозу й назавжди зостанеться в її крові. Навіть перейде нащадкам.

Та він цього не промовив уголос. Він був певен, що вона це знає і через те повернулась до нього.

***

Коли біда йде за бідою, та ще й не сама, а зі своїми небожатами, тоді настає катастрофа,