Карін Слотер - Лють

виходила з дому, ходила за нею назирці. Я приросла, наче шкіра, до своєї дитини, і вона ненавиділа мене за це — досі ненавидить, — але, як її мати, я не збиралася здаватися. Те саме з ними. — Зі значним зусиллям вона піднесла руку й показала на зачинені двері спальні. Вілл побачив, як під ними промайнула тінь, і здогадався, що Седрик підслуховував. — Ґлорія зовсім занедбала цих двох. Їй начхати, що вони роблять, головне, щоб їй клопоту не завдавали і вона могла безперешкодно штрикати себе голкою у вену. — Жінка зітхнула, поринувши у спогади. — Джезмін така сама несамовита, як і Ґлорія, я нічого не можу з нею вдіяти. Я сьогодні п’ять хвилин ішла до дверей, щоб подивитися, чого там Седрик гасає.

Віллу хотілося сказати, що він співчуває, але він знав, що вона його виправить, скаже, що він не винен у її хворобі, у тому жалюгідному стані, у якому вона прожила все життя, намагаючись робити те, що повинна, поки навкруги неї розвалювалися стіни.

— Коли Ґлорію перевели на постійне ув’язнення, Седрик був ще немовлям, — сказала Елінор і спромоглася нахилитись уперед. — Він розумний хлопчик, містере Трент. Розумний хлопчик, у якого є майбутнє — за умови, що я зможу оберігати його від цього бруду, поки не виросте. — Вона міцно стиснула губи. — Він щось від мене приховує. Він любить сестру, а вона любить його… любить, як мати, бо вона й була йому матір’ю, поки Ґлорія колола собі ту отруту. — Вона трохи помовчала. — Думаю, я маю на нього більше впливу. І безперечно, Джезмін любить його. Вона не хоче, щоб він потрапив під вплив місцевих бандитів, гопників і відморозків. Вона сама користується ним, але розуміє, що її маленький братик вартий кращого.

— А раніше вже бувало таке, щоб Джезмін тікала з дому?

— Двічі, але щоразу цьому передувала сварка. А вчора ми не сварилися. Ми цілий тиждень не гризлися, як не дивно. Джезмін не сердилася на мене, принаймні сердилася не більше, ніж будь-який підліток на старшого.

— Хлопець у неї є?

— Хлопець? Він на п’ятнадцять років старший од неї.

— Як його звати?

— Лютер Морісон. Живе на Безіл-авеню, це за три милі звідси, у Мандерлі-Армз. Я вже йому дзвонила. Каже, її в нього немає. Щоразу, коли вона тікала раніше, я телефонувала йому, — пояснила бабуся. — І в обох випадках він сказав мені, що вона у нього. Лютер вдає, що вірить, буцімто Джезмін сімнадцять років, але він добре знає, скільки дитині насправді, і зробить усе, що я скажу, аби я не нацькувала на нього копів.

— А чому ви не заявили на нього? — не втримався, щоб не спитати, Вілл. — Їй тринадцять, йому майже тридцять. За законом, це зґвалтування.

— Бо її мати навчила мене, що дівчина, яка твердо вирішила знищити себе, не зупиниться ні перед чим. Якщо я зроблю так, щоб цього заарештували, вона піде до наступного, і він буде ще гірший за цього Морісона, якщо це можливо.

— Ба? — Седрик визирав з-за дверей спальні. — Я вже поприбирав.

— Іди сюди, дитино. — Вона простягнула до хлопчика руку, і він підійшов. — Я подзвонила в поліцію одразу ж, щойно зрозуміла, що Джезмін зникла, — сказала вона, звертаючись до Вілла. — Думаю, ви знаєте, якою була їхня відповідь.

— Вам сказали зачекати добу, а може, й сорок вісім годин, якщо дізналися, що вона втікала раніше.

— Саме так.

Вілл звернувся до Седрика.

— По телефону в тебе був дуже стривожений голос. Може, розкажеш чому?

Седрик подивився на бабусю, потім знову на Вілла. Його плечі піднялися.

Бабуся поворухнулася і поклала руку в передню кишеню домашньої сукні.

— Синочку, проведи містера Трента і перевір пошту. Містере Трент? — Вілл саме силкувався вибратися з крісла. — Спасибі вам за турботу.

— Будь ласка, не хвилюйтеся, — сказав він, помітивши, що вона теж намагається підвестися. — Я повідомлю вам, коли про щось довідаюся.

Він простягнув їй руку для прощального потиску, проте останньої миті згадав, що через артрит їй може бути дуже боляче. Та не встиг він зупинити стареньку, як та вхопила його руку й на диво міцно її стисла.

— Прошу вас, знайдіть її, містере Трент.

— Так, мем, — сказав він, знаючи, що вона горда і, щоб попросити про допомогу, їй потрібно було пересилити себе.

Слідом за Седриком він спустився сходами на паркувальний майданчик. У світлі ліхтарів усе здавалося якимось дивним, і Вілл усвідомив, що приблизно о цій порі вечора, тільки на дві години раніше, у неділю вбили Алішу Монро. Седрик пішов до газону біля поштових скриньок, де того ранку його наздогнала Джезмін.

Вілл спостерігав, як хлопчик вставив ключ у замкову шпарину, дочекався, поки він витягне пошту, і лише тоді сказав:

— Седрику, це серйозно.

— Я знаю.

— Ти мусиш розказати мені все, що знаєш про Джезмін. Чому вона наказала тобі не розмовляти з поліцейськими?

— Сказала, що вони погані.

Цю думку поділяли практично всі у радіусі п’яти миль.

— Розкажи мені, що сталося в неділю.

— Нічого.

— Седрику, цього разу цей номер не пройде. Джезмін зникла, і ти чув, що сказала бабуся. Я знаю, ти підслуховував під дверима. Бачив твою тінь.

Седрик облизав губи і взявся передивлятися пошту.

Вілл став перед ним навколішки й поклав обидві руки хлопчику на плечі.

— Розкажи.

— Був один чоловік, — нарешті вимовив Седрик. Тепер, коли він зняв маску гангстера, граматика його мови поліпшилася. — Він заплатив Джез, щоб вона подзвонила по телефону. От і все.

— Подзвонила куди?

— У поліцію. Щоб сказала, що Ліші роблять боляче.

Вілл озирнувся через плече на таксофон. Будка була темна, бо ліхтар над нею хтось розбив.

— Він сказав їй подзвонити з таксофону?

Седрик кивнув.

— Це було якось тупо. Вона могла б набрати зі свого мобільного. Усі знають, що мобільний простежити не можна.

— Кажеш, він їй заплатив?

— Двадцять баксів, — кивнув Седрик. — І монетку дав для таксофону, десять центів.

Вілл опустив руки й сів на п’яти.

— А скільки коштує дзвінок по тому телефону, п’ятдесят центів?

— Ага, — підтвердив Седрик. — Джез йому сказала, що за десять центів ні фіга не подзвониш, а він рознервувався і дав їй два четвертака.

Вілл замислився, чи пощастить їм знайти в монетоприймачі дві монети по двадцять п’ять центів, на яких будуть відбитки вбивці. А потім подумав, чи справді то вбивця Аліші заплатив дівчинці, щоб вона подзвонила. Навіщо вбивці платити комусь, щоб донесли на нього?

— Ти впізнав того чоловіка? — запитав Вілл.

Хлопчик знову взявся перебирати пошту.

— А якби ти побачив його фотографію, зміг би згадати?

— Він був