Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

рота, аж мої щелепи нестерпно боліли. Мені доводилось усмоктувати повітря носом, і, навіть глибоко вдихаючи, я ледве умудрялася вбирати достатньо кисню, щоб залишатися притомною.

Я знала, що, коли почну бухикати, мені кінець; голова йшла обертом навіть від найменшого зусилля. До того ж я розуміла, що чоловіки, які вештаються надворі коло вантажівки, нічого не почують через гурчання двигуна. Якщо тільки я не втну щось таке, щоб аж у вухах лящало, мене нізащо не почують. Так що найкраще було стояти сумирно й не зчиняти галасу. Я побережу сили.

Хтось затріснув задній борт вантажівки, двоє дверцят зачинилось, і машина зрушила з місця на першій передачі. Ми знову залишились наодинці.

– Тепер, – сказав Пембертон, – спускайся. Ще дві сходинки.

Він круто стиснув мені руку, і я посунула вперед.

– Сім, – порахував він.

Я зупинилась, не маючи охоти робити останній крок, який заведе мене на дно ями.

– Ще одна. Обережно.

Ніби він допомагає старенькій бабці перейти вулицю зі жвавим рухом.

Я зробила ще крок і відразу ж опинилася по кісточки в покидьках. Я чула, як Пембертон шурхотить навколо. Він не випускав моєї руки, його залізний стиск трохи ослаб, коли він нахилився підняти щось. Певно, ключ. Якщо він його побачив, промайнуло в мене в голові, на дно ями має проходити хоч трохи денного світла.

Денне світло на дні ями. З якоїсь незбагненної причини ця думка оживила в пам’яті слова інспектора Г’ювітта, котрі він сказав, коли відвозив мене додому з поліції графства в Гінлі: «Якщо пиріг хоч трохи солоденький, хто помічатиме, що вийшов він кривенький?»

Що це означає? Думки роїлися.

– Вибач, Флавіє, – раптом сказав Пембертон, безцеремонно втручаючись у плин моїх думок, – але я повинен тебе зв’язати.

Не встигли його слова викарбуватись у моїй голові, як він завів мої руки за спину й зв’язав зап’ястки докупи. Чим він це робить, міркувала я. Краваткою?

Коли він зашморгував вузол, я згадала, що треба сплести пучки й зробити дугу, точнісінько так, як я робила, коли Фелі й Даффі замкнули мене в комірчині. Давно це було? Минулої середи? Здавалося, спливло тисячоліття.

Однак Пембертон не був телепнем. Він одразу розчумав, який у мене задум, і, не кажучи ні слова, здавив мої долоні, моя маленька рятівна дуга болісно розтрощилась. Він міцно затягнув вузла, стиснув мої зап’ястки, і потому зав’язав другий і третій вузли, шпарко й круто зашморгуючи за кожним разом.

Я провела великим пальцем по вузлу й відчула, як він пішов поковзом по рівній, як скло, поверхні. Здається, тканий шовк. Атож, він використав краватку. Безцінний крихітний шанс звільнитися від цих пут!

Мої зап’ястки вже спітніли, і я тямила, що через вологу шовк невдовзі зсядеться. Гаразд, трохи не так: шовк, як волосся, – це білок, сам по собі він не зсідається, але те, як його тчуть, змушує його немилосердно стискатись, коли його скроплюють. Мине певний час, і циркуляція крові в мене в руках зупиниться, відтак…

– Сідай, – наказав Пембертон, налягаючи мені на плечі, і я сіла.

Я почула брязкання пряжки його паска, як він скинув його, щільно обкрутив навколо моїх щиколоток і туго затягнув.

Він більше не видав ані пари з вуст. Його черевики прогупотіли по бетону, коли він підіймався сходами нагору, і потому я почула, як важкі дошки лягають на місце, затуляючи отвір.

Ще за кілька секунд запала тиша. Він забрався.

Я залишилась одна-однісінька в ямі, і ніхто, крім Пембертона, не знає про це.

Я вріжу тут дуба, і, коли моє тіло врешті-решт знайдуть, його відвезуть до якої-небудь старої трупарні, де панує сирість і холоднеча, і покладуть на стіл з іржостійкої сталі.

Найперше, що зроблять зі мною, – роззявлять мені рота й видобудуть заслинену носову хусточку, і щойно її розстелять на столі поряд із моїми білими-білісінькими останками, на підлогу плавно опуститься жовтогаряча марка – марка, що належить королю: це була сцена в стилі Агати Крісті. Хтось – може, і сама міс Крісті – змалює це в детективному романі.

Я буду мертва, але мою світлину надрукують на шпальтах «Всесвітніх новин». Якби я не була настільки наполохана, настільки змучена, не задихалась і не страждала від болю, мені б це здалося ледь не потішним.

24

Викрадення – далеко не така штука, як ти її собі уявляєш. По-перше, я не покусала й не подряпала свого викрадача. І не намагалася кричати – я покірно пішла, наче ягня на вересневу бойню.

Одним-єдиним виправданням, яке я можу вигадати, є те, що всі мої сили були спрямовані на живлення мого спантеличеного мозку, а на керування м’язами вже ні краплі не залишилось. Коли з вами трапляється щось таке, абракадабра, що западає до голови, буває гідною подиву.

Приміром, я згадала слова Максиміліана про те, що на Нормандських островах можна закликати собі на поміч правосуддя, просто прокричавши: «Haroo, haroo, mon prince! On me fait tort!»

Легко сказати, та важко зробити, коли рот заціплений дрантиною, а голова замотана твідовим піджаком незнайомця, що відгонить потом і помадою для волосся.

Крім того, промайнуло в мене в голові, нині в Британії явно бракує принців. Я змогла пригадати лише чоловіка принцеси Єлизавети, принца Філіпа, і їхнього голопуцька принца Чарлза.

У своєму дворічному віці Чарльз був замалим, і я також не могла собі уявити, щоб принц Філіп, сидячи за сніданком у Букінгемському палаці, відірвався від свого тоста та яєць, зварених некруто, і промовив принцесі: «Вибач, люба, але мені здається, що хтось звертається до мене по допомогу».

Фактично це означало, що я була полишена на саму себе.

Що б такого зробила Марі Анн Польз Лавуазьє? – подумала я. Чи, якщо вже на те пішло, її чоловік Антуан?

Моє нинішнє скрутне становище око в око нагадувало халепу брата Марі Анн, сповитого промащеним шовком і змушеного дихати через соломинку. І малоймовірно, я тямила це, щоб хтось увірвався сюди, до ремонтного гаража, аби передати мене закону. У Бішоп-Лейсі не було гільйотини, і дива тут теж не траплялися.

Ні, думки про Марі Анн і її приречену родину надто пригнічували. Треба пригадати інших визначних хіміків для натхнення.

Як би вчинили, наприклад, Роберт Бунзен або Генрі Кавендіш, якби вони опинилися зв’язаними й із кляпом у роті на дні оглядового лазу?

Я здивувалася, як хутко відповідь спала мені на думку: вони б роззирнулись довкола.

Чудово, я роззирнусь.

Я була на дні шестифутової ями, яка своїм розміром неприємно нагадувала могилу. Руки й ноги міцно зв’язані,