Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

важіль тиску на його безпосереднє начальство, виславши арешт-команду до кварталу Анахроністів.

— Я можу бути відвертим, ваше чорнокнижництво?

— Звісно, друже мій! — халат розійшовся, оголив татуйовані груди Ефраїма. У кольорових орнаментальних наколках переважали мотиви «вина та кохання». — Повірте, ваша відвертість не буде використана вам на шкоду!

— Тільки на користь! — муркнула Наама, солодко потягаючись. — Виключно!

У кутку, від збудження порушивши ритм, чхнув Фернан Терц.

— Тоді прошу захисту і покровительства Чуриха. Інакше я виявлюся жертвою закулісної гри сильних світу цього.

— О, безперечно! Я обіцяю вам підтримку в розумних межах! — які саме межі він вважає розумними, гросмейстер не сказав. — Далебі, я дивуюся: за що можна видати ордер на арешт такої людини, як ви, мій друже?

— Була б людина, ваше чорнокнижництво, а ордер знайдеться! Гадаю, пані вігіла краще за мене розвіє ваше здивування.

Анрі прокашлялася.

— Моїм завданням був арешт. У подробиці мене не втаємничували.

— Ось! Ось!!! — пафосно прокричав малефік, демонструючи неабиякий талант лицедія.

— І нічого не ось, пане. Коли керівництво звелить вам зурочити на «кривий стібок» міжнародного авантюриста Зяму Блоху, воно навряд чи втаємничує вас у деталі інтимного життя Зями. Уроч, цвіркуне, свій припічок. Так і я не в курсі конфлікту між вашою, даруйте, крамничкою і моєю. Наказ виконують, а не обговорюють. Можу лише зауважити, що вашу персональну справу, пов’язану з торішніми подіями в Ятриці, було позавчора піднято з архіву. Нібито виявився ряд «білих плям», що вказують на непряму участь Андреа Мускулюса в змові проти його величності. От Серкіс і вирішив узяти вас під варту до з’ясування.

— Щоб у такий спосіб тиснути на Серафима Нексуса! Лейб-малефактор відверто прихильний до мене! Він неодноразово згадував мене як свого майбутнього наступника!

— Ну й вічна вам пам’ять! Хочете, я вас теж згадаю?

— Не будь ви дамою, пані! Дамою при виконанні…

— На дружину репетувати будете, шкідник! Думаєте, це ви — ордер? Ні, це в мене — ордер! Прошу Чурих посприяти.

— Сприяння в чому, пані?! У захопленні заручника? В арешті безвинної людини?!

— У затриманні та відправленні вас, пане, до Реттії! А винен ви чи ні, нехай суд з’ясовує!

— Сатрапи! Дай вам волю, всіх магів пересаджаєте!

— Думайте, що кажете!

— А ви думайте, кого хапаєте! І за що!

— Вас за що не вхопи, ви шмиг — і в портал… Під чужу спідницю!..

— Пані! Дограєтеся! Зурочу й оком не змигну!

— Зурочить він! Та у вас за всіма ознаками — куряча сліпота і казенний дім!

«Переграємо, — подумки поморщилася Анрі. — Захопилися. Правий був Просперо, коли казав, що в „малого“ прорізався смак до пригод. І я теж гарна: базарна скандалістка. Гаразд, будемо сподіватися, чурихці — не надто досвідчені театрали…»

Скандал міцнів, розправляв плечі і грав м’язами.

* * *

Куранти з ратуші віддзвонили полудень, коли фальш-квестори залишали столицю через ворота Гіббса-Дюгима-Льюїса-Маргуліса Чудових. Ворота носили імена четвірки знаменитих магів минулого, що відкрили якусь фундаментальну руну. Згодом руна лягла в основу спеціального розділу теормагу, одержавши те саме зчетверене ім’я, що й ворота. Далі знання Конрада у Високій Науці закінчувалися. Та й про вищенаведені факти він довідався випадково: рік тому до пиятики квізиторов в аустерії «Гусак і яблуко» приєднався говіркий і дуже питущий чарівник.

Ти ба, і врізалося ж у пам’ять.

Від древніх магів і службової пиятики міркування барона природно перетекли до вігіли Тихого Трибуналу. При думці про Генрієтту Кукіль він відчув дивне хвилювання, яке відразу ж приписав занепокоєнню долею колеги. Чурих — це вам не курортний Літтерн, куди ледарі їздять з нудьги поправляти здоров’я та бавитися легким фліртом. До речі, про долю. Виїзд із міста опівдні — погана прикмета чи гарна? Хотілося б вірити, що гарна… Ех, немає поруч Генрієтти! З мантис повинні виходити гарні дружини. З самісінького ранку пояснить люб’язному чоловікові: з якої ноги встав, на яку сторону світу чхнув, і що це все обіцяє в майбутньому…

Барон озирнувся на очолюваний ним загін і без допомоги ворожбитів гідно поцінував видовище. Шестеро в поході, не рахуючи собаки. Тремти, підступний враже. Невблаганні месники поспішають по твою душу! Ти не вийся, Чорний Аспід, над моєю головою…

Скреготнувши зубами, аби заглушити відлуння глузливої пісеньки, Конрад узявся перебирати накопичені за два дні відомості. Гострі сири фактів і фактиків, біле винце спостережень, вишнева горілка окремих умовиводів, крохмаль повідомлень вігіли, прянощі штришків, часник дрібничок — усе це варилося в голові, як фондю «Пектораль» у дорожньому кокілоні. Настав час підкинути дрівець у багаття, дати вариву бурхливо закипіти, потім ледь остудити, нанизати на довгу виделку сухарик і скуштувати: що ж вийшло?

Серце підказувало: у робочій версії є істотні вади.

Барон невидющим поглядом втупився в дорогу й думав.

Минуло чотири години, перш ніж обер-квізитор нарешті виринув з киплячих глибин мудрості. Столиця давно залишилася позаду, передмістя черепахами розповзлися геть, зникаючи в норах; на далекому пагорбі по ліву руку диміло селище вуглярів. Праворуч до дороги підступав прозорий осінній лісок, проводжаючи людей поодинокими спалахами багрянцю й світлого бурштину. На тлі переплетіння сухих крихких гілок і блакиті небес це було дуже гарно.

Конрад озирнувся на супутників і помахав капелюхом, привертаючи увагу.

Він прийняв рішення.

Первісний план: роз’їжджати вздовж кордонів Майорату, дихати свіжим повітрям, відволікаючи увагу, і зволікати, нібито вишукуючи зручне місце для вторгнення — цю ідею викинуто химері під хвіст. Якщо нові висновки вірні, виходить, часу у фальш-квесторів обмаль. Треба квапитися.

— Підтягнись! — гучно скомандував фон Шмуц. — Клусом… руш!

І подав приклад, пришпоривши ображену кобилу.

Якби барона зараз бачив його безпосередній начальник, прокуратор Вільгельм Цимбал — він був би дуже здивований.

Шляхова клієнтела виявилася за поворотом на В’ялянки. Сонце торкнулося обрію, і світ, перекреслений довгими ліловими тінями, струменів легким серпанком — обіцянкою близького смеркання. Тривога й нетерпець гнали барона вперед, але він здраво розсудив, що людям і коням необхідні перепочинок, їжа й нічліг.

Обслуга примітила загін здалеку. Коли вони під’їхали до воріт закладу, стукати чи кликати не довелося: двоє дужих працівників поштиво відчинили перед гостями двері. Не поспішаючи заїжджати, Конрад за звичкою довго розглядав ворота. Ага, міцні й нові, а завіси добре змащені — не риплять. Виходить, клієнталь свою справу знає. Кухня та покої в такій клієнтелі повинні бути стерпними.

Як незабаром з’ясувалося, він не помилився.

Згорблений, броватий хазяїн-клієнталь, загорнутий у картатий плед, зустрічав гостей у дворі. Пом’яте жовтаве обличчя виказувало в ньому завзятого курця шавлії. Працівники метушилися, розпрягаючи та розсідлуючи коней, запевняли, що овес у стайні добірний, тож за конячок не звольте