Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

не соромлячись сліз, плакав Трепчик-молодший. Важко сказати, від горя чи радості, але батистова хустка хазяїна готелю промокла наскрізь.

* * *

— Я завжди поважав Тихий Трибунал! — з притиском мовив Ефраїм Клофелінг, трусонувши сивими кучерями. — Завжди!

Про всяк випадок він обвів присутніх поглядом: чи хто бува не заперечуватиме? Чи не заявить, що гросмейстер Найвищої Ради некромантів Чуриха чхати хотів на трибунали населеного світу, і тихі й гучні, гуртом і в роздріб? Що безсонними ночами рве на клапті й спалює в каміні прапор із дзвоном та змією — знамено королівської служби розслідування злочинів, скоєних із обтяжуючим застосуванням магії? Що складає у віршах і прозі непристойні додатки до легенди про виникнення Тихого Трибуналу?!

Легенду Анрі свого часу вчила напам’ять.

Якийсь маг-злочинець утікав від мага-месника, сховавшись під без’язиким дзвоном дзвіниці Благого Матта, у надії, що громада металу врятує його від розплати. Месник, наздогнавши жертву, в подобі гримучого змія тричі обернувся навколо дзвона та облизував його доти, поки дзвін не розпікся, а втікач не перетворився на печеню. Потім змій знову став людиною, пристав на службу Реттійській короні і з благословення його величності Робура Завойовника заснував Трибунал — Тихий, як дзвін без язика, і невідворотний, як зміїна помста. Вражаюча історія. Правда, за однією з неофіційних версій усі троє — месник, злочинець і король Робур — були коханцями, а злочин зводився до зради другого першому і третьому з прекрасною Козеттою де Резетт, дочкою Ісидора Драного, зачарованою за допомогою заклятого «Вінка сонетів». Дивовижні шляхи історії — імена магів забулися, згинувши у мороці століть, а ім’я красуні збереглося достеменно!

Втім, це мало що змінювало по суті.

І не гросмейстер Ефраїм вигадав цю пікантну версію.

— Але з не меншою повагою я ставлюся і до Просперо Кольрауна! Пане Мускулюсе, ви, як я знаю, улюблений учень і довірена особа пана Кольрауна?

Анрі подумки поцінувала спритність хитрого гроса. Повага Клофелінга до бойового мага трону мала під собою вагомі підстави. Не підкопаєшся. Так поважають гостя, якого дуже не хочеться одного разу побачити на порозі. Навіть із дорогими подарунками.

— І я дуже, дуже поважаю лейб-малефіціум Реттії під керівництвом уславленого Серафима Нексуса, віртуоза голки! Це дивовижні люди, справжні знавці наврочень і пристріту, у числі яких я радий бачити колегу Андреа! Колего, ви ж справді близькі з наймилішим Серафимом? Чи я помиляюся?

— Ваше чорнокнижництво! — втрутилася вігіла, побоюючись, що перелік шанованих гросмейстером людей і служб затягнеться до завтра. — Сподіваюся, всі ці гідні почуття приведуть Раду Чуриха до єдино правильного рішення?

І виразно помахала ордером на арешт.

Ефраїм Клофелінг усміхнувся ордеру, як другові дитинства, зустрінутому після довгої розлуки, і знову з очікуванням втупився у малефіка. Довгі, гнучкі пальці гросмейстера нервово смикали акуратну борідку, де, на відміну від кучерів, ще залишалися чорні волосинки. Часом, знайшовши особливо чорну — чи особливо колючу — волосину, некромант висмикував її, невиразно посміхався та повертався до перерваного заняття.

Пригадувалася розповідь злодія Гвоздила.

Там фігурував дивовижний чарівник з бородою кольору воронованого срібла.

— Так, — відповів Мускулюс на запитання старця. — Я дуже близький до пана Кольрауна. І до пана лейб-малефактора Нексуса я теж дуже близький. І його величність мене цінує. З деякою натяжкою можна сказати, що я близький і до короля. Фаворит трьох панів.

Ордер він проігнорував, навіть не глянув у бік всемогутнього папірця.

— І до мене! — втрутилася красуня Наама. — Ефраїмчику, прошу врахувати нашу близькість!

Близькість до перелічених осіб, як виразно читалося в чудових очах господині будуару, вела малефіка все далі й далі від арешту. Що ж, Анрі такий стан речей влаштовував.

— Складна, архіскладна ситуація, — гросмейстер скорботно підібгав пухкі, аж ніяк не старечі губи. — Просто рунний ребус! Колеги, я хотів би ще раз вислухати обидві зацікавлені сторони. Аби чого не сталося. З кого почнемо?

Вдаючи, що роздратована й нервується, Анрі заходилася клацати замком сумочки, яку не випускала з рук. За третім клацанням із сумочки випала бірюзова намистина й жабою пострибала під ліжко. Гросмейстер роздув ніздрі, але скоро заспокоївся: таємним закляттям тут не пахло. Помилка виключалася: маг рівня Клофелінга мав найтонший нюх на чари. Просто намистина. Нехай валяється. Пізніше накажемо слугам підібрати й повернути власниці.

У кутку, під квітучою геранню, скорчився напівпритомний Фернан Терц. Стряпчий нюхав флакон з ароматичними солями, виданий йому добросердою некроманткою. Раз на три хвилини він оглушливо чхав і жестами молив пробачити.

«Герань, — подумки відзначила Анрі, пригадавши „Рослинний сонник“. — Пеларгонія головата, пахне трояндою з кислинкою. Хтось у цьому будуарі потерпає від безсоння…»

— З мене! — грубий малефік відмовився пропустити даму вперед.

— Отже, пане Мускулюс! Викладіть коротенько: що привело вас до нашої скромної обителі?

Скромною обителлю Ефраїм, судячи з хтивих оченят гроса, іменував не стільки весь Чурих, скільки будуар Наами Шавазі, куди незвані гості мали честь ввалитися годину тому. Нарада відбувалася тут же, навколо ліжка під балдахіном. Спершу Анрі здивувало, що гостей не взяли під варту до з’ясування обставин, або хоча б не запросили до якого-небудь кабінету, де радитися було б значно солідніше. Але незабаром усі зрозуміли: тутешнім мешканцям устав не писаний. Якщо писаний, то не читаний. А якщо читаний, то використаний не за призначенням. Наприклад, гросмейстер Ради з’явився в будуар босоніж, накинувши на голе тіло куценький легковажний халат із шовку, всуціль затканого їдучо-жовтими півнями. Півні стовбурчили гребені й безгучно кукурікали. Схоже, Клофелінг заздрив півнячим гребінцям, бо його власне тім’я вінчала малинова тюбетейка з вишивкою. Пахло від мага — о, бароне Конраде, де ти тепер? — шавлією, клементином і лавандою на тлі зеленого лимона.

А красуня Наама накинула поверх нічної сорочки пеньюар, чим і обмежилася.

Більше ніхто із Ради прийти не спромігся.

«Вийду у відставку, — думала Анрі, — переїду в Чурих. На постійне місце проживання. І барона зманю. Ось де добре зустріти старість…»

Розповідь Мускулюса вона слухала краєм вуха. Малефік у властивій йому нуднуватій манері викладав з подробицями, як на банкеті одержав візитівку від пані Шавазі («Наама! Для вас — просто Наама!.. А краще Наамочка…»), як вагався, знаючи з чуток про специфічну славу чурихців («Даруйте, гросмейстере! Даруйте, е-е… Наамочко!..»), як роздумував, розуміючи, що більшість пліток рідко відповідає дійсності. Далі він перейшов від особистих інтересів до державних, а саме до конфлікту між Месропом Серкісом, головою Тихого Трибуналу, і лейб-малефактором Серафимом Нексусом. Суть конфлікту залишилася для Мускулюса таємницею, але два державні мужі про щось не домовилися полюбовно. І голова Трибуналу вирішив розміняти малефіка, як того пішака, перетворити його на