Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

Насправді ефект економічної взаємодії був зворотнім до того, який захищали її прихильники. Зокрема, наслідком став експорт корупції з Росії до її «партнерів» у вільному світі. Окрім того, нафтові гроші зробили чималу роботу за кордоном, купуючи Росії повагу, де її не можна було заслужити. Для улюбленого Путіним Сочі були куплені Зимові Олімпійські ігри. Причому жахіття, влаштоване службами безпеки, та екологічна катастрофа від такої події в невеличкому курортному місті серед субтропіків Кавказу якось уникли орлиного погляду оцінної команди Міжнародного олімпійського комітету. Потім до путінського переліку покупок додався ще Чемпіонат світу з футболу, хоча тут важко сказати, чия сторона виявилася більш корумпованою — Кремля чи ФІФА.

Я не випадково вживав у восьмому розділі слово «мафія». Адже це більш точне визначення путінського режиму, ніж традиційні політичні терміни. Бос мафії — це людина, яка може забезпечувати захист, укладати угоди з представниками влади й підтримувати грошові потоки. У цій схемі Європа та Америка є представниками влади, єдиними, які здатні протистояти мафії. Але бос, Путін, тримає їх у своїй кишені, і поки грошові потоки не зупиняться, він лишатиметься на своєму місці.

Навряд чи варто згадувати спробу деяких людей на Заході відновити стару забавку під назвою «Кремлелогія», будуючи здогадки щодо розподілу влади між Медведєвим і Путіним. Насправді має значення лише те, що політика Росії абсолютно не змінилася незалежно від таблички з іменем на дверях кабінету. Під час президентства Медведєва жодного разу не з’явилося навіть натяку на омріяну лібералізацію, на яку сподівалися деякі наївні росіяни.

Останній гвіздок у труну міфу про лібералізацію забив молоток московського судді в кінці другого процесу над Михайлом Ходорковським у грудні 2010 року. У січні 2011-го в Москві за участь у мітингу на захист свободи зборів заарештували ще більше протестувальників, зокрема й колишнього єльцинського віце-прем’єр-міністра Бориса Нємцова. Той мітинг був частиною так званої «Стратегії 31», яка передбачала проведення санкціонованих акцій кожного тридцять першого числа на знак протесту проти небажання путінського режиму забезпечувати права, так чітко прописані в російській Конституції.

Єдиним європейським важковаговиком, який, здавалося, ще зберігав твердість характеру, була Велика Британія, але новий уряд торі дивним чином погодився забути минулі гріхи Росії. Згадати лише перший випадок міжнародного ядерного тероризму, коли в листопаді 2006 року радіоактивним ізотопом полонієм-210 було вбито британського громадянина Олександра Литвиненка. Адже це вбивство охолодило відносини між Сполученим Королівством і Росією, яка одразу ж надала прихисток головному підозрюваному в цій справі. 2008 року генеральний директор спільного підприємства «ТНК-БП», об’єднання флагмана нафтової промисловості Великої Британії та російських компаній, змушений був тікати з Росії після принизливої поразки в битві за контрольний пакет акцій.

Потім та сама людина — Роберт Дадлі — стала генеральним директором компанії «Бритиш Петролеум». Лише через кілька тижнів після вердикту в справі Ходорковського Дадлі, оточений представниками нового уряду Кемерона, з гордістю анонсував угоду про злиття з «Роснефтью» й спільну розробку арктичного шельфу. Можливо, то був просто жорстокий збіг у часі, але «Роснефть» — це російська державна компанія, яка отримала основну вигоду від захоплення й розкрадання концерну Ходорковського «Юкос» після його ув’язнення. Із зовсім невеличкою натяжкою можна сказати, що «БП» стала володарем краденого майна. Але грошові потоки змивають багато гріхів.

Важко сказати, чи прагнула «БП» таким чином улестити Кремль, бо ця компанія переживала доволі тяжкі часи по інший бік Атлантики, де колишнього генерального директора Тоні Гейворда піддавали нищівній критиці через масштабне розлиття нафти в Луїзіані. Американці щонайменше пильно стежили за угодою «БП» — «Роснефть», причому я пригадую, як конгресмен Ед Маркі назвав «БП» «Большой Петролеум»[76]. Тим часом «Газпром» та «Шелл» також оголосили про створення спільного дослідницького підприємства. Я лише очікував, коли гордий Девід Кемерон повернеться з Москви, помахуючи пачкою контрактів, та оголосить: «Найвигідніша угода нашого часу!»

Цікаво, що Європа завжди була швидкою на критику президента Білорусі Олександра Лукашенка, називаючи його «останнім диктатором Європи», що, мабуть, добряче веселило Кремль. У переліку внутрішніх репресій із боку Лукашенка навряд чи щось могло присоромити Володимира Путіна, але, думаю, величезні запаси нафти, газу й готівки здатні багато зробити для іміджу. Можливо, якби поблизу Мінська відкрили велике родовище нафти, Лукашенка теж, як і Путіна, запрошували б поспівати в караоке з голлівудськими зірками та на вечірки Сільвіо Берлусконі.

Варто зазначити, що Європу цілком можна уявити рівноправним партнером Росії, а не просто необхідним злом. Хоча цього ніколи не станеться, допоки Путін при владі, усе ж таки є способи, за допомогою яких європейські лідери можуть не лише протистояти Кремлю, але й сприяти зміні режиму. У мафії відданість має велике значення, але лише поки бос може гарантувати, що грошові потоки не зупиняться й що він здатен захистити своїх відданих солдатів. Таким чином, йому життєво важливо підтримувати добрі стосунки із Західною Європою та Америкою, де путінські олігархи полюбляють проводити час і витрачати гроші. Зрештою, навіщо ставати російським мільярдером, якщо ви приречені жити в зубожілій країні, яку самі довели до цього своїм розкраданням?

Насправді Росію контролює вузьке коло олігархів, які прибрали до рук більшість паливно-енергетичних компаній, а також каста колишніх і чинних співробітників органів держбезпеки, відомих як силовики. Якщо зробити їх відповідальними на особистому рівні, розслідуючи законність їхніх інвестицій та скасовуючи їхні дорогоцінні шенгенські візи, це б подало чіткий сигнал, що Путін більше не є таким впливовим, що він більше не може гарантувати своїм союзникам багатства й легкий доступ до безтурботного життя за кордоном. Цей спосіб міг би поцілити Путіна та його режим, не караючи народ Росії.

Я виступав на підтримку такого плану дій протягом багатьох років і по обидва боки Атлантики, щонайменше з 2007-го, коли у 2011-му він раптом почав здаватися справді можливим. Це була добра новина, але її причина проростала з трагедії.

2011 року Сенат США прийняв законопроект 1039, відомий як Закон Магнітського. Цей закон був покликаний позбавити віз і фінансових активів причетних до «утримання під вартою, порушення прав або смерті» Сергія Магнітського — молодого юриста, який загинув від рук російської поліції у 2009-му після того, як виявив розкрадання російськими посадовцями сотень мільйонів доларів. Пізніше дія цього документа також поширилася на осіб, звинувачених у схожих розкраданнях і порушеннях прав людини. Своєю появою закон завдячує дивовижній наполегливості невтомного Білла Браудера, колишнього роботодавця Магнітського, та «кільком гарним хлопцям» у Конгресі, особливо його авторові Бену Кардіну — сенаторові від штату Меріленд.

Кінцева версія того, що всі називають Законом