Сергій Вікторович Жадан - Інтернат

очі — і все, більше його ніхто не почує, більше він нічого не скаже, ще кілька хвилин він тут, йому можна щось сказати, він же не може відійти, нічого не почувши, ось так, на зсунутих обідніх столах, з перерізаним горлом.

І Паша раптом відчуває присутність поруч ще когось — когось невидимого, когось, хто стоїть і наполегливо чекає. Так, ніби чиясь прозора постать стоїть тут, спостерігає, зважується. На кого вона чекає? І за ким прийшла? Очевидно, за мною, здогадується Паша, очевидно, це за мною вона йде назирці третій день, це від неї так важко тхне мокрою псиною, це за мною вона полює, до мене прицілюється. І ось тепер — найзручніший момент: ми тут самі, більше нікого, цей пацан нічого й не зауважить, він уже взагалі нічого не зауважує. Так, саме зараз, розуміє Паша приречено, саме тут.

І тут поранений знову стискає йому руку. Давай, просить, не здавайся, набирай. І Паша відчуває, як постать у нього за спиною напружується і звертає нарешті увагу на цього пацана, на нову жертву, прискіпливо дивиться на нього, на щось зважуючись. І щойно він, пацан, заплющить очі, щойно відключиться, щойно випустить Пашину руку — його вже ніщо не врятує. Стоп, говорить Паша, так не може бути, ти прийшла за мною, до чого тут цей пацан? Стоп. І знову тисне на зелену кнопку. Давай, повторює з відчаєм, давай, де ви всі є? Візьміть трубку. Хто-небудь, візьміть трубку! Чому ніхто не відповідає, де ви всі? Де бодай хтось? Де ви? Нікого немає, нікого не чути. Нікого не шкода. Нікого, повторює Паша самими губами, нікого не шкода. Нікого не шкода, нікого. Відчуває, що смерть оминає його, відступає, переходить на іншого. Гудки розчиняються, час витікає, повітря розріджується. Вже нічого не виправиш, нікого не врятуєш. Шосе тягнеться сніговими полями. Довкола стільки білого, наче всі інші кольори зникли, залишився тільки білий. Він тягнеться, скільки сягає зір, безкінечна білизна, глибока й нерухома, аж до обрію. Білі поля й чорна проталина траси, якою він намагається звідси вибратись, яка його має порятувати. Біжить, ховаючи очі від сліпучого білого марева довкола, біжить, тягнучи за собою всю свою втому, всю промоклість і вимученість. Головне — не зупинятись, не зупинятись у жодному разі. Добіжиш, ти добіжиш, вирвешся звідси, проскочиш. Тобі вдасться, тобі все вдасться. Ще трішки, ще зовсім трішки. Асфальт глухо відлунює під ногами. Снігові поля підступають, як море під час припливу. Біла-біла поверхня життя. Білий-білий простір, у якому ніхто не допоможе. І тут він помічає якийсь рух. Якесь ледь помітне коливання білого полотна, ледь відчутне здригання, на яке реагує сітчатка. Чорні крапки — одна, друга, третя, четверта, п’ята — виокремлюються на горизонті, збільшуються, рухаються в його бік, і він відразу відчуває в цьому русі небезпеку, щось непоправне, щось таке, чим усе закінчиться, щось, від чого треба тікати — якомога швидше, якомога далі. І він біжить із останніх сил чорним кам’яним річищем траси. Біжить і ловить боковим зором злагоджений злий рух чорних крапок на білому полотні, зауважує, як вони збільшуються, як пульсують, як рвуться в його бік, ніби реагують на його тепло. Не дивись, говорить він собі, не дивись, не треба, просто біжи, біжи так швидко, як умієш, скільки стане сил, скільки лишилось у тебе часу, біжи й не дивись, наказує він сам собі. І дивиться. І чітко розрізняє темних псів на білому тлі: вгрузають важкими грудьми в скрижаніле полотнище, вивертають лапами снігове ошмаття, валують, усе гостріше відчуваючи теплий запах жертви. Все ближче й ближче, все лютіше й азартніше, розуміючи, що жертва нікуди не втече, нікуди не дінеться, що ось вона, попереду, на відстані кількох сильних ривків, ще трішки, ще якусь мить — і її можна буде накрити в стрибку, можна буде вгризтись зубами в горло, ось вона, намагається вирватися, намагається перехитрити долю. Він уже відчуває запах мокрої псятини, чує, як проламується снігова кірка під важкими лапами, глухне від їхнього хрипкого гавкоту, який розриває довколишню тишу. Скільки їх, намагається зрозуміти, скільки їх є? Один, два, три, чотири, п’ять — рветься вперед, біжить, намагаючись зачепитись оком бодай за щось, що може врятувати чи просто відтермінувати його смерть. Але простір порожній і розріджений, і лише біле світло випікає очі, і світла цього стільки, що, крім нього, немає нічого, лише світло, лише воно й більш нічого. І залишається тільки бігти, не зупинятись, не озиратися, скільки стане сил, скільки стане часу. А скільки в нього ще є часу? Скільки? — питає він і починає рахувати:

один

два

три

чотири

п’ять

шість

сім

вісім

дев’ять

десять

Світла стає все більше, воно заливає собою все довкола, його стає так багато, воно виповнює собою все. Так, ніби життя складається лише зі світла, так, ніби в цьому світлі зовсім немає місця для смерті.

+

Я вже другу годину сиджу в коридорі, спочатку просто чекаю, потім ходжу, перечитую плакати на стіні. Швидко це набридає, дістаю телефон, нарешті є нормальний зв’язок, думаю, кого набрати. Набираю Ніну. Та, ясна річ, поза зоною. Про всяк випадок пишу їй повідомлення. Мовляв, у мене все добре, не хвилюйтеся. Цікаво, вона хвилюється? Мабуть. Вона завжди за всіх хвилюється. Думаю, за це її ніхто й не любить.

Пашка з’являється десь близько півночі, втомлений, блідий. Бачить мене, сідає на підлогу, мотає головою. Нікого не шкода, повторює, нікого не шкода. Я не зовсім розумію, про що він, сідаю поруч із ним. Кого тобі не шкода? — питаю. Нікого, повторює він. Потім повертається до мене. Дивиться довго, дивиться ніби крізь мене. Посміхається, впізнає. Я плескаю його по плечі. Чаю хочеш? — питаю. Він киває: хочу. Я йду до військових, беру чай, приношу йому. Паша дякує, тримає стаканчик у руці, але не п’є. Пальці тремтять. Мене завжди лякали його пальці, я такого більше ніде не бачив. Але головне, звісно, не пальці, головне — щоби з ним усе було гаразд. Він за ці дні якось осунувся, сіре лице, втомлені очі. Я торкаюсь обережно його плеча. Ти нормально? — питаю. Він дивиться на мене змучено, поправляє пальцем окуляри, як він це завжди робить, ствердно киває головою.

— Все добре, — говорить. — Ти голодний?

— Голодний, — відповідаю. — Поїхали вже додому.

Через центральний вихід не пройти: військові намагаються вкотити ноші, вони застрягли, військові сваряться, хтось штовхає вперед, інші намагаються витягнути назад, у результаті утворюється корок, не пройти. Ми