Микола Хвильовий - Санаторійна зона

– А може, ви мене візьмете за дружину? – іронічно запитала я.

Діловод зам’явся: виходить, і ця мавпа не хотіла брати мене. Власне, цей уже не хотів мене брати за дружину.

– Не турбуйтеся, товаришу Кук, – сказала я. – То просто жарт, я не думаю виходити заміж.

Діловод одразу ж прояснів. Тоді я сказала Кукові, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу віддатись йому, бо мені скучно жити. Я хочу, щоб він заходив до мене на квартиру, і ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти міщанської сім’ї з геранню на етажерці. Навіщо, мовляв, це? Можна й так прожити.

Ми виходили в місячну полосу. Це було далеко від головного виходу, і городяни тут майже не зустрічались. Зрідка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалі кричав традиційний паровик голосно і протяжно. Падало листя, як тихий дощ.

Я подивилась на Кука: він тулився до мене і був блідий. З рота йому (можливо, це мені здалося) текла слина.

– Так що, ви це правду говорите? – сказав він тремтячим голосом і змовк.

– Істинну правду! – сказала я.

Тоді він спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала, для чого, – він мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зітхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на ці дні приїхала мати. Тоді я спитала, що ж робити? Діловод знову мовчав. Мені прийшла мисль, і я кинула:

– А може, зараз підемо в кущі?

Він здригнув і погодився піти в кущі. Він іще щільніше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє ліве грудне яблуко. Я обережно відхилила йому руку. Потім діловод зупинився.

– От тільки я думаю, – сказав він, – скільки тепер аборт коштує?

– А вам це для чого? – спитала я.

Кук знову зам’явся… – Тоді я зрозуміла його й кинула:

– Я з вас на аборт нічого не буду вимагати.

Діловод знову прояснів. Він із вдячністю подивився й ще щільніш притулився до мене. Тоді ми прискореним кроком пішли до кущів. Небо було таке прекрасне, а на душі мені лежав камінь. Я тоді вже забула про Чаргара, ніби й справді мене цікавив тільки Кук – цей діловод із мавпячою фізіономією.

Над парком тоскувала віолончель. Місяць стояв над гігантським дубом і байдуже продовжував свою гігантську путь. Я спокійно йшла поруч діловода, але тепер я не найду епітета тій бурі, що кипіла тоді в моїх грудях. Раптом я зупинилась.

– А знаєте що, – сказала я. – Аборта я не думаю робити!

– Як так? – зупинився й Кук.

– Дуже просто: я хочу народити дитину.

Діловод зам’явся. Я зрозуміла його й сказала, що перед сoitus’oм йому прийдеться трохи подумати. Він не вісімнадцятилітній юнак і повинен знати, чим це пахне.

– Ви, мабуть, говорите про аліменти? – хутко зрозумів він.

– Так, я говорю про аліменти.

Тоді Кук свиснув і сказав розв’язно, що на таке діло він не хоче йти, бо це йому не по кишені, і він краще буде користуватись проститутками. Та не встиг він договорити останньої фрази, як я його з усього розмаху вдарила по фізіономії. Кук зблід і стояв з опущеними очима.

Але я вже погасла. «За віщо я його вдарила!» – метнулося мені в голові, і моє серце занило. Справа в тому, що по суті на землі я не бачила винних, і справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нікчемною крапкою, що мені до болю шкода його стало. Тоді я похилилася на дерево й ледве чутно промовила:

– Пробачте мені, товаришу Кук. Що хочете робіть зі мною, але не гнівайтесь на мене!

– Нічого! Нічого! – говорив він. – Це залишиться між нами… Я не думаю віднімати у вас посади.

Він так і сказав: «я не думаю віднімати у вас посади». Я тільки це почула. Ця фраза як ножем різонула мені в грудях, бо Кук так і не зрозумів мене.

…Діловод давно вже зник за деревами, а я стояла біля дуба на пустельній алеї й тупо дивилась у голубе небо.

VI

З Чаргаром мені так і не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась із ним кілька разів. Ці зустрічі були холодні – і тільки нервували мене. Я вже й сама стала запобігати його. Але мені ввесь час було таке почуття, яке буває людині, коли вона ще щось не скінчила й мусить скінчити. І те, що вона мусить скінчити, прийде обов’язково, бо воно таке ж неминуче, як і природна смерть.

Я ходила з порожнечею в душі, але розглядала такий свій стан як тимчасове явище, як необхідний і цілком природний етап на темній дорозі мого неспокійного життя. Вранці я йшла до установи, працювала там вісім годин, потім брала якусь роботу додому й дома працювала ще кілька годин.

Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в тумані міські ліхтарі, і мені зовсім не хотілось іти на бульвари.

Іноді до мене заходила товаришка Уляна, але я рідко розмовляла з нею. Іноді я писала листи до мами – і тоді мені знову прокидалися далекі спогади: біленький домик, півник на флюгері й темні провінціальні садки. Але додому мене тепер зовсім не тягнуло – я вже знала, що туди мені нема повороту.

Розбуркала мене, як і треба було чекати, весна. Ця нова весна й була, коли так можна висловитись, початком мого кінця. Вже в перших числах березня я знову затривожилась, і мій зимовий сон якось хутко відлетів. Я знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива, що мене й справді взяв сумнів, чи не захворіла я. З тоскою знову прийшло буйство, веселий сміх і безтурботність. Іноді підходила я до дзеркала й дивилась на себе. Тоді я бачила гарячі й вогкі темно-криваві вишні: то були мої очі.

Очевидно, і Чаргар захвилювався. Колись він прислав мені листа й прохав мене поїхати з ним у пригородний молодняк. «Моя хороша Б’янко (писав він), сьогодні так пахне весною, і сьогодні мене так тягне в даль (він так і написав «в даль»), сьогодні летіли з вирію гуси, і ми мусимо побачити захід сонця. Ти згодна?»

Ще б пак: хіба я могла не погодитись? По дорозі до місця зустрічі я купила плитку шоколаду і ввесь час облизувала губи.

Я іноді працювала по п’ятнадцять годин на добу, але