Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Де вони зараз? Чи в безпеці? Чи подбав про них Університет? Але ж і Університету, може, вже немає… Їм так ніхто нічого і не повідомив.

На мить Рубі відчула себе такою розгубленою, що їй захотілося просто сісти ось тут і нікуди не йти, нічого не робити… Горло стиснув спазм, легені відмовлялися дихати…

-Ходімо зі мною, – почула вона над вухом.

Смикнувшись, наче щойно прокинулась, Рубі озирнулася.

Перед нею стояло воістину небесне створіння. Невисокого зросту худорлява дівчина з в’юнким густим волоссям, у яке вона повплітала польові дзвоники. Довга сукня небесно-блакитного відтінку, така ж накидка. А найбільше вражали очі – величезні, сяючі, дивовижного блідо-фіолетового відтінку, якими бувають крихітні запашні фіалки.

-Ходімо зі мною, – повторила незнайомка чудним голосом, в якому жебонів струмок і шумів вітерець.

-Хто ти? – Рубі витерла самотню сльозу і підвелася.

Дівчина усміхнулася – мов квітку подарувала.

-Мене звуть Фає.

***

-Дякую, – тихо озвалася Рубі, приймаючи з рук чарівниці піалу, в якій парував невимовно ароматний напій.

Вони сиділи у затишній кімнаті за столом, і Стражниця нишком оглядала все навколо.

Фає вражала сама і змушувала дивуватися всьому, що було з нею пов’язане.

Жила вона у крихітному будиночку з білими стінами, де-не-де прикрашеними каменями. До будиночка вели округлі східці і зелені дерев’яні двері, такі ж, як і віконниці. По стіні вився плющ, а крихітні латки землі перед будиночком були засаджені польовими дзвониками.

Дівчина вже відомим Рубі методом торкнулася до дверей, і вони відчинилися, легесенько скрипнувши. Рубі ступила крок за поріг слідом за господинею, двері зачинилися, і Стражниця не змогла стримати подиву.

Вони стояли у крихітній печерці з кам’яними стінами, на яких подекуди сяяли самоцвіти – зелені, блакитні, рожеві, бузкові, сріблясто-білі… Вони випромінювали легке мерехтливе сяйво.

Фає обернулася:

-Ходімо, немає часу.

Проте в наступному приміщенні Ернандес знову вражено зупинилася.

Зала вражала висотою, а стіни були зроблені, здавалося, всуціль із рожевого самоцвіту велетенських розмірів. Та Рубі здивувало зовсім не це. У тій порожній велетенській рожевій залі повсюди пурхали метелики – сотні, тисячі…

-Це неймовірно, – видихнула Ернандес, дозволяючи кільком метеликам сісти на волосся.

Чарівниця буденно зняла накидку з плечей і усміхнулася.

-Дякую. Відкрию тобі професійну таємницю. Ти бачиш тільки те, що хочеш бачити. Як і багато інших людей. Вони приходили до феї, тож і її оселя мала відповідати очікуванням.

-Що? – Рубі недовірливо озирнулася. – Маєте на увазі…

-Придивись, – Фає усміхнулася.

Стражниця оглянула стіни, стелю. Зиркнула на підлогу. За мерехтінням тисячі барвистих крилець метеликів було важко розгледіти хоч щось, проте на мить Ернандес здалося, що крізь обриси самоцвіту протупає звичайна стеля, швидше за все, штукатурена, навіть десь у куточку висіла ниточка павутини.

Фає задоволено кивнула.

-Становище зобов’язує. Проте і тут відпочивати ще не час. Сюди.

З цими словами вона проминула рожеву залу і відчинила геть непримітні двері. Рубі попрямувала за нею, щоб увійти в невелику зелену кімнату, яка випромінювала тепло і затишок.

Стіни обвиті тонесенькими гілочками, всипані золотистими іскорками, які освітлювали кімнату м’яким світлом. Додаткове освітлення давали кілька свічок, які плавали в повітрі, наповнюючи простір чудовим ароматом – жасмин, ваніль, кориця…

-Сідай, – голос Фає вивів Рубі з трансу.

Стражниця обернулася – Чарівниця вказувала на два дерев’яні крісла, чимось схожі на трони, які стояли обабіч невеликого квадратного столика.

Рубі опустилася на крісло, а Фає, війнувши сукнею, зникла десь у черговому непримітному переході. І ось тепер вона повернулася з напоєм для Рубі, граційно приземлилася у крісло навпроти і завмерла, дивлячись на Стражницю.

Рубі повільно відпила ковточок – смакувало неймовірно, напій виганяв із тіла втому, давав крила, дарував легкість…

-Що це? – здивовано спитала Ернандес, охопивши піалу двома руками.

-Чай, – усміхнулася Фає. – Пий, не поспішай.

Рубі повільно смакувала напій. Кожна краплинка додавала їй сил, упевненості, розуміння, все раптом почало здаватися легким, доступним, зовсім не страшним. Стражниця просто повірила, що вона зможе довести справу до кінця – вони врятують Адайн. Вони виграють цю війну.

Коли в піалі не залишилось ні краплі напою, Ернандес блаженно відкинулася у кріслі, дивлячись на чарівницю. Весь час та мовчала, мов набрала до рота води, тільки її фіалкові очі блищали вологим блиском.

-То… Дякую, – незграбно порушила мовчанку Рубі. Сидіти ось так в тиші чомусь видавалося дивним.

Фає кивнула.