Пола Маклейн - Леді Африка

сказав Ді.

Високі вилиці Деніса ледь зарожевіли, мовби на них упав відблиск далекого вогню.

— Його любив Берклі.

Ми довго залишалися в домі: потроху пили, згадуючи вишуканість Берклі та його життя, знов і знов розповідали історії, пов’язані з ним, — доти, доки небо не затягнули важкі сірі хмари й сонце не схилилося до заходу. Коли майже всі розійшлися, Деніс звернувся до мене:

— Поїхали зі мною в Нґонґ.

— У мене тут Пегас.

— Ми повернемося по нього.

— Гаразд, — відповіла я так, ніби це відбувалося постійно, й у мене всередині не кружляв рій почуттів, ніби мене не роздирали хвилювання, задавнений біль, розчарування та пристрасть.

Дорогою ми майже не розмовляли. Низько нависле небо нарешті розверзлося, й почався повільний, нудний екваторіальний дощ. Він стікав шибками та м’яко стукотів у шкіряне накриття автомобіля, мов у барабан. Деніс не брав мене за руку й не казав нічого про свої бажання, і я також мовчала. Між нами було стільки невисловленого, що ми не могли вимовити навіть найпростіших фраз.

Коли наблизилися до ферми Карен, він заздалегідь звернув із головної дороги в бік «Мбаґаті», і я зрозуміла чому. Він не хотів бути зі мною в її будинку — там, де він дивитиметься на її речі. То був їхній простір. Ми мали створити власний, лише наш із ним.

Деніс заглушив мотор, і ми побігли в дім, прикриваючись від дощу. Але там було також вогко. Минуло вже понад рік від часу того неприємного візиту моєї матері, й дах тепер протікав ще більше. Вода просотувалася звідусіль, і поки ми розпалювали камін, постійно доводилося ухилятись від крапель згори. Усе було мокре й закіптюжене, а дрова відволожилися. Деніс відшукав пляшку гарного бренді, й ми пили його без келихів, передаючи одне одному за горлечко. Я чула наше дихання навіть крізь шум дощу й шипіння мокрих кедрових полін.

— Чому Берклі так і не одружився?

— Він одружився, але по-своєму. З ним жила сомалійська жінка, з якою він мав зв’язок багато років. Вони були дуже віддані одне одному.

— Багато років? І ніхто не знав?

— У колонії до багатьох речей ставляться терпляче, але не до цього.

Мені все стало зрозумілим: і те, чому Берлі тримався осторонь жінок у колонії, і чому ставав сором’язливим, коли я запитувала його про романтичні стосунки. Мені було радісно дізнатися, що в його житті було кохання, але чого йому це коштувало? Наскільки важко йому було приховувати свою таємницю?

— Гадаєш, у світі колись буде місце таким стосункам? — запитала я.

— Хотілося б думати, — відповів він, — але шансів небагато.

Коли бренді майже скінчився, Деніс повів мене до невеличкої спальні й без слів почав скидати з мене одяг; його губи ковзали моїми повіками, а кінчики пальців — зап’ястями. Ми лягли в ліжко, й наші ноги сплелися. Він заховав обличчя в моє волосся, увіткнувся носом мені в шию; його дотики були такими ніжними, що я насилу стримувалась. Я була в розпачі від його близькості, мені не давали спокою спогади про нашу першу й останню ніч і те, що було потім. Серце в грудях шаленіло. Здавалося, воно от-от вибухне.

— Я не розумію, що між нами відбувається, — нарешті мовила. — Але, можливо, ця мить — усе, що в нас є.

Я доторкнулася до його грудей — вони здіймалися та опускалися від важкого подиху. Тіні від наших тіл грали на стінах.

— Ти мені не байдужий, Денісе.

— Ти також мені не байдужа, Берил. Ти незвичайна жінка. І ти, звісно, про це знаєш.

Частина мене хотіла розповісти йому правду — про все, що сталося в Лондоні.

Запитати про Карен і про те, що він сам про все це думає. Але, з іншого боку, я не вірила, що будь-які розмови чи пояснення щось змінять. Ми зробили свій вибір — разом чи кожен окремо, хіба ні? Ми були тими, ким були.

Я стала навколішки й почала торкатися до його ключиць, у яких, мов у чашах, лежала тінь, його широкої шиї, пліч і рук. Намагалася запам’ятати його на дотик.

— Якби ти мав ще одне життя, — запитала я, — ти щось змінив би?

— Не знаю. Може, наші помилки й роблять нас тими, ким ми є.

Він деякий час помовчав, а потім додав:

— Єдине, чого я дійсно боюся, — це проминути життя, не сягнути в ньому чогось важливого... Розумієш?

— Думаю, що розумію.

Я поклала руку йому на серце. Крізь долоню вловлювалося його м’яке биття. До цієї кімнати мене привів чималий шлях — болісний і нелегкий, — але тепер я відчувала гостроту життя сильніше, ніж будь-коли досі. Я була налякана, але не хотіла втікати. Я б не втекла... навіть якби могла.

— Денісе?

— М-м-м?

— Я рада, що ми зараз тут.

— Авжеж, — сказав він, цілуючи мене в губи, а тим часом за вікном торохкотів дощ.

І хай навіть дах упаде нам на голови, думала я, мені байдуже. Мене обіймає Деніс. І я б залюбки тут захлинулася.

41

ід самого старту до ревіння й грюкоту натовпу на трибунах — перегони є чимось швидкоплинним і ефемерним. Десяток коней щосили мчать. Майже три кілометри та обмаль часу — і його все-таки вистачає, бо цей час дивовижним чином розширюється, — для однієї перемоги й багатьох програшів.

На перегонах «Продюс Стейкс» Врек летів як вітер, зі справжнім бойовим завзяттям, і весь час був попереду. Я стежила за ним у бінокль, боялася бодай на мить відвернути від нього погляд. Рута стояв позад мене, нерухомий, мов у молитві, а тим часом Врека на волосину випередив інший кінь. Він не поступався й не збавляв швидкості, але першим стрічку розірвав стрімкий ширококостий мерин, і я нарешті розчаровано видихнула.

— Ти бачила, як близько він був? — запитав Рута, коли осіла курява й моє серце знову почало битися. — Коли він бігтиме наступного разу, то згадає про це й буде швидшим.

— Не думаю, що в коней це так працює, Руто.

Я намагалася зібратись, також думаючи про наступний раз і про те, чи довіриться нам удруге власник Врека, Оґілві.

— Чому?

— Не знаю. Вони не мають спогадів, як ми. Кожні перегони для них