Пола Маклейн - Леді Африка

за ним.

Слова зависли в повітрі, мов розтягнуті нитки.

— Як справи у Карен?

— Вона поїхала в Данію провідати матір, але, судячи зі звісток, із нею все гаразд.

— А...

Я замовкла, вдивляючись у його обличчя. Воно засмагло, але це не був колір здоров’я: десь під ним ховалася втома чи просто неспокій.

— А як Берклі?

— Побоююсь, йому стало гірше. Він місяць не вставав із ліжка в «Соясамбу» — серце ледь не зупинилося. Лікар заборонив йому вставати, але він не слухає.

— Це схоже на Берклі. А де він зараз?

— У себе вдома. Не знаю, скільки часу йому залишилося.

— Берклі не може померти. Я не дозволю.

— Тоді маєш сказати йому це найближчим часом.

Ми кілька хвилин мовчали, поки я намагалася стримати власні емоції. Берклі повинен був якось одужати.

А Деніс? Чи зможемо ми знову бути друзями після того, що трапилося?

— Приїжджай якось до «Мбоґані», — сказав він, коли я зібралася йти. — Вип’ємо вдвох.

— Ти ж казав, Карен поїхала.

— Так і є. Але тобі завжди раді.

— О... — то було все, що я змогла вимовити.

Я підвелася й на мить припала губами до його гарно виголеної щоки.

— На добраніч, Денісе.

Наступного дня я поїхала в «Соліо» й прибула туди десь перед вечерею — в час для коктейлів. Знаючи Берклі, була майже впевнена, що побачу його надворі з пляшкою шампанського в кожній руці, а знайшла в ліжку. Мені стало зле, коли побачила його — кволого, блідого, слабкого, мов дитина.

— Берил, ти мій янгол, — сказав він, коли я вручила йому товсту сигару, яку привезла з Накуру. — Прикуриш її для мене, добре? Не впевнений, що мені вистачить дихання.

— Не знала, що все так погано. Приїхала б раніше.

— Ти про що? — він удав подив.

Голос у нього був зовсім кволий, та й сам — настільки блідий, що навіть його чудові зуби здавалися сірими.

— Ти знала, що моя ферма ніколи не приносила стільки прибутку, як зараз? Дуже вчасно.

Він спробував сісти, а я нахилилася, щоб допомогти й підбити йому подушки, а його сомалійські слуги сердито на мене витріщилися.

— Вони вважають, що тобі не треба до мене торкатися, — прошепотів він. — Гарні жінки не часто відвідують хворих.

— Не вірю жодному твоєму слову. Ти — принц, Берклі. Найкращий із усіх принців.

— А як же мої вади?

Він дивився на сигару, яку я вклала йому в руку, — на прозорі кілечка сріблястого диму, що підіймалися й танули вгорі.

— І все-таки, я піду як великий поет, адже так? Сповнений вогню в глибині.

— Не йди, взагалі, боягузе. Будь ласка, не йди.

Він заплющив очі.

— Гаразд. Не сьогодні.

Я знайшла для нас келихи, а він показав, де взяти найкраще вино — на дальній полиці шафи біля його ліжка.

— Це фалернське, ціла пляшка.

Він підніс її до світла.

— Одне з небагатьох вин, яке зберігає пам’ять про стародавніх римлян. Дехто вважає, що це найкраще вино у світі.

— Отже, ти не хочеш витрачати його на мене.

— Бідолашна красунечка Берил. Ти впевнена, що не можеш вийти за мене заміж? Ти б отримала чималий статок по моїй смерті й спровокувала б багато скандалів, що цілком природно для молодої вдови.

— Бідолашний красунчик Берклі. Ти завжди так гарно говориш, але скажи, кому насправді належить твоє серце?

— А, це...

Він кашлянув у манжет своєї сорочки.

— Це страшна таємниця.

У його очах під темними китицями вій мерехтіло м’яке світло, неначе він уже знав, що на нього чекає поза цим світом.

— Візьми книжку та почитай щось для мене, добре? Мені бракує віршів.

— У мене є дещо, — тихо сказала я і почала читати вголос рядки Вітмена з «Пісні про себе», ті самі, що так довго були зі мною. Не знала, чи зможу продовжити, якщо дивитимуся на нього, зосередила погляд на його тонких блідих руках поверх білосніжної ковдри, на блідо-блакитних півмісяцях біля нігтів, на маленьких шрамах і ледь випнутих венах.

Коли скінчила, ми трохи помовчали. Він погойдував вино в келиху.

— Це найпрекрасніший відтінок бурштину, чи не так? Схоже на левів у траві.

— Авжеж.

— А зараз прочитай цього вірша знову, але повільніше. Не хочу нічого пропустити.

Я почала знову й поки читала, його дихання ставало дедалі спокійнішим, повіки поступово м’якшали, поки очі не заплющилися. Губи склалися в ледь помітну усмішку, злиплі довгі вії нагадували тендітні паростки папороті на щоках. Чи зможу я колись із ним попрощатися? Ні, не зможу й не буду. Але перш ніж поїхати, я поцілувала його, відчуваючи присмак фалернського вина.

40

астав час затяжних дощів; кожні кілька днів випадали жахливі зливи, але в день похорону Берклі було напрочуд ясно. Він хотів, щоб його поховали вдома — на березі його річки, що несла, як він завжди запевняв, кришталево чисту воду просто з льодовиків гори Кенії. Річкова вода дзюрчала чорними уламками базальту й ніздрюватими шарами торфу, струмені нагадували вигини жіночого тіла. Саме тут Берклі поклали в землю під гучне тріскотіння шпаків та мухоловок.

Десятки його друзів були тут. Блікс прийшов просто з Сомаліленду, досі вкритий сантиметровим шаром блідо-жовтого пилу. Ді похмуро дивився з-під коркового шолома, але щойно пролунали останні слова й над труною Берклі насипали пагорбок, він підійшов до мене, взяв за руку й довго тримав її.

— Я почувався справжнім лайном, коли змусив тебе поїхати, — сказав він.

— Ви не мали вибору, — відповіла я. — Розумію.

Він хрипко відкашлявся й похитав головою, довгі пасма майже білого волосся падали йому на комір.

— Якщо тобі колись що-небудь знадобиться, я би хотів, щоб ти прийшла до мене. Ти ще така молода. Інколи я про це забуваю. Коли ми з Флоренс були твого віку, то навіть підтертися самі не могли.

Наші погляди зустрілись, і я відчула, що від моєї образи не лишилося й сліду. Я отримала кілька тяжких, але важливих уроків. — Добре, Ді. Дякую.

З довгої затіненої веранди Берклі почулося сичання грамофона й повільна мелодія. Над конусоподібною трубою схилився Деніс, і ми з Ді пішли до нього.

— Ти ж, здається, ненавидиш Бетховена, —