Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

- Куди ти подівся?! Я прокинулася, а тебе нема в будинку! - почала докоряти його дівчина, не помічаючи спрямованої на неї зарядженого лука.

Альбрехт деякий час дивився на неї, важко дихаючи. Потім, сховавши лук, він витер рукою кров з обличчя і, кинувши чи то гнівний, чи то переляканий погляд на Раду, став відступати на коні до дороги.

Рада це одразу помітила.

- Альбрехт, що ти робиш? Ти куди? - крикнула вона, коли він, розвернувшись, вдаривши коня чоботами по бокам.

Чортихнувшись, дівчина натягнувши повід, поскакала слідом за ним.  Вона не розуміла, чому Альбрехт від неї біжить. Вона бачила в його очах стільки, що їй тепер було важко все усвідомити. Але важче було зрозуміти, що діялося в нього на душі.

Погоня тривала довго. Незабаром дівчина вибилася із сил. Їй не допоміг навіть досвід їзди на конях. Незабаром ландшафт змінився. Рада відчула, як дорога стала забирати нагору. Очевидно, якась височина. У темряві Рада практично нічого не бачила, тому їй щоразу доводилося користуватися магією, щоб висвітлити собі дорогу.

«Ідіота шматок, куди тебе чорт несе? – подумки лаялася Рада. – Замучиш коня й сам покалічишся!» Рада ніяк не могла скоротити шлях і тому весь час їхала слідом. Нарешті, дерева майже зникли, тепер їх оточували здебільшого каміння та чагарники.

Сварячи себе, що ув'язалася за Альбрехтом, Рада помчала далі. Дорога кілька разів петляла, доки нарешті зовсім не зникла. Дівчина помітила, як Альбрехт попереду почав гальмувати. На відкритій місцевості магія допомагала їй більше. Дівчина тепер бачила все.

Рада зрозуміла, чому Альбрехт зупинився. Попереду більше не було дороги, вона обривалася в прірву – туди, де має бути міст.

Зістрибнувши з коня, Альбрехт відпустив вуздечку і став відступати назад. Рада зловила його погляд і теж спішилася. Вона страшенно перелякалася, побачивши його очі.

- Альбрехт, обережно! Ззаду урвище! - крикнула вона, наблизившись.

Хлопець швидко озирнувся, але, по, бачившищо вона наближається, відступив. Рада відчувала, як сильно б'ється в грудях її серце, як її душить страх.

- Альбрехт, що ти робиш? Ти ж розіб'єшся! - Закричала вона, бачачи, що хлопець не зупиняється.

Кусаючи губи, дівчина зупинилася за три метри від нього. З такої відстані вона могла побачити його повні розпачу та страху очі. Хлопець не міг стояти на місці, кожен крок дівчини підганяв його до прірви. Він не розумів, що робив. А можливо, розумів і свідомо йшов на смерть.

- Альбрехт! – закричала Рада. - Що з тобою трапилося? Чому ти від мене біжиш? Тому що я чарівниця? Альбрехт, це безглуздо! Ти можеш розбитися!

Рада раптом зрозуміла все: чому він тоді від неї втік, чому зараз навіть готовий стрибнути в прірву, аби подалі від неї – він її боявся. Він боявся знову відчути на собі страшну тінь магії. Відчути біль з рани, що ледь загоїлася. З моменту смерті його родини пройшло замало часу.

Рада знову зробила крок назустріч. Альбрехт мовчки стояв біля прірви, не відступаючи. Дівчина зраділа цьому і скоріше почала підступати. Раптом вона зупинилася за метр від нього, вловивши в його погляді те, що її жахнуло. Ще один крок, і він зірветься вниз. Дівчина вирішила зараз йому все висловити, щоб потім не шкодувати.

- Альбрехт, стривай, я хочу з тобою поговорити! Я тебе обдурила, так! Я вчинила негарно! Але що мені було робити? Я залишилася зовсім одна у незнайомому часі та місці! Мені потрібен був провідник! Якщо чесно, я й сама хотіла від тебе втекти. Але згодом я зрозуміла, що ти можеш бути моїм другом! Ти дуже добрий! Навіть коли дізнався, що я маг, продовжив мене лікувати…

Ти дбав про мене, не спав ночами, віддавав останні гроші! Я ж тобі платила докорами та брехнею! Якщо ти зараз загинеш, то я не зможу спокійно жити! Кілька місяців тому я, Ал, навчалася у чарівній школі, але мене звідти вигнали! З моєї вини покалічилася тринадцятирічна дівчинка. Я це ніколи не показувала, але мене досі мучать ті спогади,… коли беззахисна дитина борсалася в озері з хижими рибами. Я завжди була безтурботна, мене тягнуло на пригоди! – Рада обережно зробила крок, стежачи за очима Альбрехта. – Я не хочу бути винною у твоїй смерті! Який із тебе чоловік, якщо ти боїшся мене?! Я ось зі своєю магією не вмію нікого лікувати! Хоча тітка хотіла мене відправити до медичного інституту. А ось ти це можеш, завдяки тобі я ще жива!

Рада стояла за метр від нього і дивилася в його темно-зелені очі. Хоча зараз вони були чорні, наче дно того урвища, біля якого він стояв. Альбрехт не промовив жодного слова. Він уважно слухав слова дівчини.

- Альбрехт! – продовжувала Рада. Вона сподівалася, що так зможе відвернути його увагу. - Мені потрібен друг! Я хочу з тобою подорожувати далі! Чому я маю переступати через свою гордість?! Чому мені не начхати на тебе?! Я родова чарівниця! Одна з найсильніших! Мені не потрібні артефакти. Я – Рада Солонгтон-Вольфрам, я спадкоємиця найбільшого роду сирен! Але незважаючи на це мені дуже потрібна людина, з якою мені буде легко! Чорт із тобою, ти мені потрібний! - сказала Рада, прикусивши губу.

 Очі Альбрехта згасли, плечі опустилися. Відчувши зміну, Рада підскочила й вхопила його за руку. Поки він не прийшов до тями, вона відтягла його від прірви.

Навіть за кілька хвилин дівчина не відпускала його долоні. Альбрехт мовчки сидів поруч. Він уже не намагався вирватись, у нього не залишилося сил. Попри це Рада боялася від нього відійти хоч на крок. Раптом знову щось викине.