Марек Краевський - Останній письменник, Марек Краевський

– То що? Здивований, старий сучий сину? Що за часи? Ніхто вже не вірить у воскресіння з мертвих!

Останній день 2077 року

У залі запанувала повна тиша. Хіларі дивився на глядачів. Його бліде гарне обличчя вирізнялося на чорному тлі шатів.

Він підняв руки вгору. Зараз виглядав як жрець, що благословляє вірних.

– Це буде ніби фільм, і я одна із його героїнь. Я не вигадала цієї історії, я просто витягла її з простору. Витягла з фону, де цей чоловік недбало зберігав власні дані… – Палець нарраторки вказав на Скриптора. – Я створила її з різних, здавалося б, безпечних хмар, де необережні придурки архівують свої нотатки.

На екрані з’явилося зображення комісара, який друкує на невидимій клавіатурі, його очі прикуті до традиційного екрану планшета.

– Я сама є частиною цієї історії. Мене звати Хіларі Петрі. У мене таке ж ім’я та прізвище, як у мого брата-близнюка, який через нього… — вона знову вказала на Скриптора, – через нього він просто стрелив собі в голову. Але, може, не через нього? Можливо, скоріше, через мене? Послухайте історію моєї родини… — Вона перевела подих. – Вісімнадцять років тому у Вроцлаві народилися двійнята. Їм дали звичайні імена, хоча й дуже схожі між собою. Віктор і Вікторія, або Переможець і Переможниця. У вісім років вони вразили всіх своєю уявою. Вони могли скласти кілька казок відразу ж, лише з кількома повторюваними мотивами. У школі вони обидва стали відомі своїми декламаціями на шкільних заходах. Усе змінилося, коли нам було по дванадцять років. Наш батько, Тимон Петрі, дав нам нові імена, точніше одне й те саме ім’я, тому що Хіларі може бути як чоловічим, так і жіночим. Ми ненавиділи це ім’я і того, хто нам його дав…

На екрані з'явилося засмучене обличчя Тимона Петрі, який сидів у кімнаті очікування Тартару за туалетом для небінарних осіб.

2059–2073 роки

Він вважав, що однакове ім’я для хлопчика та дівчинки було дуже розумним кроком. Його діти були блискуче обдаровані. Від нього вони успадкували надзвичайний нарративний талант, відсутність страху перед сценою і ту тонку психопатичну жилку, яка була у багатьох бізнесменів і лідерів.

Коли вони розповідали вигадані історії під час виступів у початковій школі, увесь зал, включаючи батьків і вчителів, завмирав від подиву.

Батько спроектував їх життя. Він вирішив, що вони стануть солонарраторами, розповідаючи захоплюючі історії перед великим натовпом.

Його не хвилювала майбутня конкуренція власних дітей. Так, солонарраторів і логомахів було – дійсно - багато, а стендап за допомогою ШІ зробився популярною розвагою, але його близнюки були надзвичайно обдарованими й могли виграти там, де інші програли б: відмовившись від ШІ.

Вони мали й інші переваги. Доля подарувала їм не тільки нарраційний геній, не тільки красномовство, а й разючу схожість, якою батько вирішив скористатися.

Коли дітям виповнилося по дванадцять років, Петрі перевів їх до інших – двох різних – середніх шкіл, де вони продовжили навчання, але під зміненими іменами та прізвищами. Незважаючи на статевий розвиток, близнюків було неможливо відрізнити – у відповідному вбранні в стилі унісекс Хіларі-вона виглядала як підліток хлопець, а Хіларі-він – як підліток дівчина.

Це унісекс-ім’я мало вирішальне значення для задумів нарцисичного батька. Завдяки цьому вони могли діяти в двох екземплярах. Їх не брала втома, тому що вони могли розповідати історії годинами й днями – здавалося б, майже безперервно, але насправді ж робочий день для одного був днем ​​відпочинку для іншого. Якщо хтось із них хворів, нічого не було втрачено – інший переймав його роль. Якби одна людина раптово втратила дар творчості, інша кинулася б у прогалину з власними ідеями. Вони були як пара очей, як нирки, як легені: разом ідеальні, окремо замінні.

Петрі твердо вірив, що його близнюки досягнуть мети в житті, про яку він мріяв сам, але так і не досяг – статусу великого оповідача, який збирає багатотисячні натовпи на стадіонах.

І він почав навчати їх креативному письменництву, тому що кожен оповідач повинен починати саме з цього. Репетиторів він спочатку не наймав. Хто може бути кращим вчителем, ніж він сам, видатний письменник Тимон Петрі?

Останній день 2077 року

– Тільки навчання власних дітей ніколи не вдається, — сказала Хіларі. – Батько дуже швидко починав нервувати. Він впадав в лють і бив нас... Катував нас, мучив... Змушував нас жити в підвалі, бо стверджував, що суворі умови сформують в нас силу духу. Спочатку він ставився до нас однаково. Наші кімнати були так само оформлені у стилі військового мінімалізму. Потім все змінилося, він почав хвалити Хіларі і нещадно критикувати мене. У нас тоді на дверях висіли інші брелоки. У мене скорпіончик, а в Хіларі – фігурка Людини-шершня. Батько все частіше входив у цю другу кімнату. Він любив Хіларі, а Хіларію вважав чимось гіршим! Тоді його жахлива мізогінія вже виходила назовні. У моїх підліткових історіях він бачив лише те, що вважав жіночою літературою. Він критикував мою нібито "чутливість", надмірну прихильність до людських стосунків, інфантильні спроби складного опису людської psyche. Він не міг пробачити мені того, що мої "дурниці" припадали до душі моїй матері, яка була повністю підвладна йому, відірвана від світу, підкорена, шукала розради в алкоголі…

На екрані з'явилося фото усміхненої молодої Юлії Петрі, яка тримає в руках келих з шампанським.

– Він стверджував, що я не вмію писати зв’язних історій, що мої багатослівні, розповзлі, задовгі… Він морщився, коли я писала дитячі оповідання про тварин, які розмовляють, про милих кошенят… Які ж то вони бабські, які дурні, які багатослівні! Так він мене характеризував! – сумно посміхнулася вона. – А, попри все, я хотіла, щоб він мене любив і захоплювався мною. У мене не було друзів, батько ізолював мене від усіх. У мене був лише він, мій брат і моя відсутня мати… І мій надзвичайний, проникливий розум. Я занурилася в таємниці кіберпростору, бо саме звідти хотіла витягати сюжети й мотиви. За рік я зробилася видатною хакеркою. За два роки я опанувала санскрит і інкрустувала свої оповідання сентенціями з цієї мови, написаними чудовим алфавітом. Мені подобалася ця мова, на відміну від латини, яку я теж спробувала… От вона мені не дуже йшла в голову, тому що Інтернеті були кепські уроки… А я так хотіла цим похвалитися перед батьком! Я знала, як він любить усе старе й гідне. Я хотіла справити на нього