Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

були незгірші, ніж у коня-ломовика. Побачивши мене, він задоволено вишкірився, рушив у мій бік і вже з другого чи третього кроку потрапив до пастки, поставленої Локвудом та Кіпсом. Нога провалилась униз, дошка підскочила й зацідила йому по обличчю, відкинувши назад іншого бандюгу, що ступав услід за Вінкменом.

Цієї миті я нарешті витягла уламок кістки з-під пральної машини й старанно обгорнула його м’якою срібною сіткою. Безногий, що досі лютував у кімнаті, негайно здувся, наче простромлена голкою повітряна кулька. Потім щось гучно ляснуло, й привид зник.

Із саду долинув розлючений рев. Хтось вистрілив з пістолета. За моєю спиною щось ударило в стіну — напевно, куля. Я покинула на підлозі Джерело, загорнуте в сітку, й спробувала підвестись. Ноги ледве слухались, аж тут мене підхопили чиїсь руки. То виявився Локвуд, що тут-таки потяг мене за собою:

— Чекати не варто. Зараз вони висадять двері. Вважай, Люсі, що вони вже тут. Квіл побіг нагору, допомагати Голлі. А ти ходи зі мною.

Пробігши ще одну арку, ми опинились у фехтувальній кімнаті. Повітря тут було повне диму, клаптиків примарного туману та іскорок магнію. На ланцюгах нерухомо висіли наші манекени для тренувань — Леді Есмеральда та Плавучий Джо. До лівої ноги Есмеральда була прикріплена тоненька дротина, що тяглася кудись за лантухи з сіллю, звалені купою в дальньому кутку кімнати.

Локвуд узявся за дротину й потяг мене за лантухи.

Ми заходились чекати.

З-за арки долинула чоловіча лайка. Потім з’явився здоровило з довгим ножем у руці. Попри свою бичачу статуру, він напрочуд легко й тихо пересувався серед куряви. Ось він поглянув у бік кручених сходів, далі зазирнув до фехтувальної кімнати і заціпенів, побачивши манекени на ланцюгах. Видовище це справді було не для боягузів. Коротко блиснув промінь ліхтарика, вихопивши з темряви солом’яні руки та намальовані обличчя манекенів. Просто опудала...

Здоровило почепив ліхтарик на пояс і обережно ступив до кімнати, тримаючи напоготові ніж. Дрібнесенькими кроками він наближався до дверей комори, біля яких громадились лантухи з сіллю, а за ними сиділи ми з Локвудом. Тільки-но бандит опинився посередині кімнати, як Локвуд смикнув дротину, змусивши Есмеральду гойднутись і полетіти назустріч непроханому гостеві. Бандит зойкнув, вилаявся й мимоволі штрикнув перед собою ножем, ударивши опудало просто в солом’яне черево. Тієї ж миті вибухнули заховані в цьому череві каністри з магнієм. Злива магнієвих іскорок засипала здоровила, змусивши його скрикнути з болю. Вибух був такий потужний, що Есмеральду розірвало навпіл. Приголомшений бандит нарешті підхопився й вирушив назад, до нашої контори, ляскаючи долонею по своєму обпеченому волоссю й сліпо натикаючись на стіни.

Ми з Локвудом вибралися з-за лантухів. У сріблясто-сірій куряві на ланцюгу гойдалась голова Есмеральди. Її тіло зникло.

— Бідолашка, — промовив Локвуд. — Загинула в бою. Ходімо нагору, Люсі.

Коло за колом ми долали кручені сходи. По залізній сходинці просто під моєю ногою вдарила куля й висікла іскру. Ми помчали до кухні. Тут стояли Голлі й Кіпс — пліч-о-пліч, обличчями до розтрощених дверей, крізь які з садка намагались пролізти двоє чолов’яг у чорному. В руках вони мали кийки і шалено крутили ними на всі боки. Кіпс і Голлі у відповідь люто вимахували рапірами, сподіваючись якщо не відбити атаку, то хоча б затримати нападників на місці.

З-за спин бандитів несподівано визирнуло знайоме обличчя — рум’яне, з вибалушеними блакитними очицями.

— Ану геть з дороги, бовдури! — вигукнув сер Руперт Ґейл. — Я сам упораюся з ними!

Тієї ж миті позаду Кіпса й Голлі з’явився Локвуд.

— Відходьте! — вигукнув він. — Піднімайтесь нагору!

За нашими спинами по залізних сходинах затупотіли кроки. Я витягла свою останню каністру з магнієм і пожбурила її в двері кухні, змусивши сера Руперта відскочити назад, у садок. Ще до того, як пролунав вибух, ми встигли подолати частину дороги до другого поверху.

Там, на сходовому майданчику, я відчула хвилі потойбічної енергії, що виходили від порталу за дверима спальні Джесіки. Тут-таки в кріслі спокійненько сидів Джордж і майстрував з кухонних ножів та держаків від мітел саморобні списи. Побачивши нас, він кивнув і промовив:

— Там, унизу, здається, весело.

— Авжеж, — коротко відповів Локвуд. Краєчок його пальта досі курився димом — його, напевно, зачепило плазмою від Безногого. Бліде обличчя нашого керівника аж променіло завзяттям. — У тебе все гаразд, Джордже? Зброя готова?

— Так.

— Килим готовий?

— Так.

— Чудово. Сер Руперт Ґейл уже тут.

Джордж знову кивнув:

— Я так і знав, що він захоче взяти участь у цьому дійстві.

Сходами загуркотіли важкі черевики; долинули, відлунюючи на весь будинок, гучні команди. Потім, перекриваючи всі звуки, з кухні почувся шалений лютий вереск.

— Що це? — аж підскочила Голлі.

Джордж поволі підвівся з крісла:

— Здається, сер Руперт побачив невеличку карикатуру на себе, яку я намалював на нашій «скатертині мислення». Зрозуміло, що коли я кажу «невеличку», це означає, що вона розтяглася майже на всю поверхню. Просто дивовижно, як ця карикатура пасує до постаті людини, що нахиляється над столом. Мені залишилось тільки знайти місце для підпису.

— І що ж це за підпис? — поцікавився Локвуд, зважуючи в руці саморобний спис.

Джордж відповів.

— Отакої! — не витримала Голлі. — Не дивно, що цей підпис трохи... зачепив його.

— А найкраще — те, — провадив Джордж, — що Вінкменові люди теж бачили цей малюнок. Це називається «психологічна атака». Вона виведе сера Руперта з рівноваги. Інакше кажучи, трішки збісить його.

— А це справді добре? — перепитала я.

Біля підніжжя сходів з’явилося розчервоніле обличчя. Локвуд кинув туди саморобного списа. Обличчя відсахнулось, лише останньої миті розминувшись із ножем, припасованим до держака мітли. Ніж глибоко встромивсь у підлогу.

— Отак, — задоволено мовив Джордж. — А тепер увага: вони знову йдуть.

Один з Вінкменових бандитів визирнув з-під сходів і тут-таки майнув до бібліотеки. За мить із-за рогу висунулась цівка пістолета, й гримнули три постріли. Ми нахилились; із дірок на стелі над нашими головами посипався тиньк. Тієї ж миті сходами вгору кинулась гнучка дужа постать. Пролунав знайомий голос:

— Локвуде! Де ви!

— Я ненадовго затримаю його, — хутко промовив Локвуд, звертаючись до нас. — А ви негайно йдіть до кімнати Джесіки й надягайте накидки. І ти теж, Люсі.

Щоправда, він знав, що я не стану виконувати його наказ, тому навіть не подививсь у мій бік. Він підійшов до горішнього