Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

— Ти також.

Повагавшись, він таки сперся їй на плече, й вони потихеньку подибали за Каталіною. Кількість грибів зростала — як і їхні розміри. Зі стін і стелі на них линуло м’яке сяйво.

Зненацька Каталіна вклякла на місці, так, що Ноемі мало не врізалася в неї й міцніше стиснула лампу.

— Що там?

Кузина підняла руку і показала перед себе. Тепер Ноемі стало видно, що змусило її спинитися. Коридор далі розширявся, закінчуючись масивними подвійними дверима з дуже темного й товстого дерева. На дверях висів срібний змій, скручений ідеальним колом, і два великих молотки — срібні кільця, що звисали з роззявлених пащ двох однакових зміїних голів з бурштиновими очима.

— Ці двері ведуть до камери під склепом, — сказав Френсіс. — Звідти ми вийдемо назовні.

Френсіс потягнув за один з молотків. Двері були важкі, але він шарпнув сильніше й вони піддалися. Піднявши ліхтаря над головою, Ноемі зайшла. Ступивши чотири кроки, опустила лампу. Освітлювати шлях далі не було потреби.

Камера була вся встелена грибами різних розмірів, що вкривали її, немов живі гобелени. Вони росли на її стінах, як поліпи на борту старого корабля, й світилися, сповнюючи велике приміщення рівним світлом, яскравішим від будь-­яких ламп і смолоскипів. Це було сяйво темного сонця.

На металевій брамі з правого боку камери гриби не росли, не було їхніх слідів і на канделябрі зі зміїними головами з недопалками свічок у пащах, що висів під стелею. Кам’яна долівка також була майже гола, окрім кількох шапочок, що витикалися поміж плитами. На підлозі було легко помітити гігантську мозаїку: чорного змія з по­лум’яними очиськами, що кусає себе за хвоста. Гада оточував орнамент із квітів і лоз. Картина нагадала Ноемі уробороса з оранжереї, тільки цей був більший, детальніший, а сяяння грибів надавало йому зловіснішого вигляду.

Окрім стола, на кам’яному підвищенні в камері було порожньо. На столі лежала жовта скатертина, на якій стояли срібні чаша і шкатулка. Позаду висіла довга завіса з жовтого шовку, за якою, найвірогідніше, ховалися двері.

— Ворота ведуть до мавзолею, — сказав Френсіс. — Нам треба туди.

За металевою брамою було дійсно видно сходи, та, замість відчинити її, Ноемі підійшла до кам’яного підвищення й насупилась. Поставила лампу на підлогу, провела рукою по столу і підняла кришку шкатулки. Всередині лежав ніж з інкрустованою рукояттю. Вона взяла його й промовила:

— Я бачила його уві сні.

Френсіс із Каталіною зайшли до кімнати й подивились на неї.

— Ним він вбивав дітей, — продовжила Ноемі.

— Він багато чого робив, — відповів Френсіс.

— Це — канібалізм.

— Це єднання. Наші діти народжуються вже заражені грибом. Поїдаючи їхню плоть, ми їмо і гриб. Поїдання гриба робить нас сильнішими і міцніше прив’язує до Говарда.

Раптом Френсіс склався удвоє. Ноемі подумала, його зараз знудить, але він продовжував стояти в тій же позі, обхопивши живіт руками. Вона поклала ножа на стіл і підійшла до хлопця.

— Що сталося?

— Біль, — відповів Френсіс. — Їй болить.

— Кому?

— Вона говорить.

І тут Ноемі почула звук. Він лунав тут увесь час, але досі вона не звертала на нього уваги. Він був низький, майже невловимий — от вона і вважала, що це їй ввижається. Це було гудіння і водночас ніби й не воно — те саме дзижчання, яке вона чула вже стільки разів, але дещо вище.

Не дивись.

Ноемі крутнулася. Гуло ніби десь від підвищення. Вона підійшла до нього. З наближенням звук підсилився.

Дзижчання линуло з-за жовтої портьєри. Ноемі потягнула до неї руку.

— Не роби цього, — гукнула Каталіна. — Тобі не можна її бачити.

Торкнулася драпірування, і гудіння перетворилося на стукіт тисяч крихітних крилець об скло — неначе в голові їй закрили цілий рій. Це було так сильно, що вона майже відчувала вібрацію в повітрі. Підняла голову.

Не дивись.

Кінчиками пальців відчула бджіл у повітрі, яке аж ворушилося від трепету їхніх крилець. Захотілося відступити, відвернутися, прикрити очі, та, не послухавшись інстинкту, вона однаково відсмикнула тканину з такою силою, що та мало не звалилася на підлогу.

З-за накриття на неї виглянуло обличчя смерті.

Це було тіло жінки, що заклякло в німому крику. Мумія з пожовклою шкірою і кількома зубами у всохлому роті. Одяг, в якому її поховали, давно струхлявів на порох, і тепер її наготу приховувало вбрання з грибів. Вони росли з її тіла — живота, рук і ніг, — купчилися на голові, утворюючи корону, гало, що сяяло м’яким золотим світінням. Гриби підтримували її тіло в прямому положенні, причепленим до стіни, неначе збочену подобу статуї Діви Марії у своєрідному грибному соборі.

Те дзижчання надходило від неї, давно мертвої й похованої. Джерелом цього моторошного звуку було це тіло. Це була та сама страшна істота без обличчя, що жила у стінах будинку. Це вона з’являлася Ноемі у снах. Одна її рука була витягнута вперед, і на ній був бурштиновий перстень. Ноемі упізнала його.

— Аґнеса, — промовила вона.

Дзижчання було вже нестерпне, оглушливе. Воно огорнуло її й показало все, розповіло таємницю.

Дивись.

Її душать тканиною, допоки вона не зомліє. Вона прокидається в труні. Чутно її перелякане уривчасте дихання, бо хоч вона і готувалася до цього, хоч знала, що буде з нею, усе одно злякалася. Руки б’ються об кришку, раняться скалками. Вона кричить, намагаючись вирватися, та не може відкрити труну. Вона кричить — знову і знову — але до неї ніхто не прийде. Так і мало бути. Так все й планувалося.

Дивись.

Вона йому потрібна. Йому треба її свідомість. Сам по собі гриб не має свідомості. В нього немає справжніх думок, спогадів. Те, що лишається у ньому, — лише їхні примарні сліди, ніби шлейф аромату зів’ялої троянди. Навіть поїдання тіла жерця не здатне дати справжнього безсмертя. Це лише підсилює дію гриба, створює тоненький зв’язок, що об’єднує всіх причетних. Він об’єднував їх, але не міг зберігати цей зв’язок цілу вічність. Гриби не здатні зцілити. Вони можуть продовжити життя, але не спроможні дарувати безсмертя.

Одначе Дойл, розумний, кмітливий Дойл, що володів знаннями наук та алхімії, цікавився біологічними процесами, — він знайшов розгадку, про яку ніхто не здогадувався.

Розум.

Грибу потрібен людський розум, який слугуватиме вмістилищем спогадів і надасть йому контроль. Поєднані в одне ціле, гриб і людський розум були воском, а Говард — печаткою. Він переносив свій відбиток на нові тіла, як печатка — своє зображення на аркуш паперу.

Дивись.

Жерці навчилися через гриб передавати дрібки спогадів із покоління в покоління, але це були