Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Тобто ти теж богиня? – Рошаір скептично оглянув Вікі з ніг до голови.

- Наполовину, - Вікі зітхнула. – Але тато мріє зробити мене повноправною богинею світу Андор, щоб повісити на мене відповідальність за той світ. А сам він хоче стати вільним від роботи і чкурнути з мамою розважатися. Він не любить працювати, а тим паче лишатися довго в одному місці. Він як… та як вітер.

- Тобто дружина мого брата напівбогиня, - Лета втупилась в одну точку перед собою, а тоді в її очі повернулося осмислення дійсності. – А чом би й ні? У всіх жінки звичайні, а у тебе – богиня.

Смаріер хитро усміхнувся і поцілував Вікі пальчики. Яка мила пара!

- А може, в карти? – раптом запропонував Макс. Ідея сподобалася всім.

Після запеклої гри, після цієї жахливої братовбивчої війни під назвою «перевідний дурень», після «Та ти на кого переводиш!», «Вали його, а не мене!», «Ну, все я тобі цього ніколи не забуду!» я сиділа і шоковано дивилася на свої пусті від карт руки і не могла повірити своїм очам.

- Я виграла… Я виграла! А-а!

- Не кричи так, - дивлячись в свої повні карт руки, скривилася Фурія… тобто Тет. Ох, це все Вікі винна! Вона так демоницю називає, то і я почала. Ні, прізвисько Тет справді дуже пасує. Можна сказати, воно її характеризує…

- Угу, виграла – радій собі мовчки, - Вікі нервово дивилася собі в карти і гризла ніготь.

- Іди сюди, зіронько, будеш мені талісманом на щастя, - усміхнувся Макс.

Я зі щасливою від перемоги усмішкою встала з-за столу, підійшла до Макса і, ставши у нього за кріслом, обійняла коханого зі спини.

Не знаю, може, мені й справді щастило цього вечора, і везіння якимсь магічним чином поширилося на Макса, але друге переможне місце посів він. Далі по черзі з гри повиходили всі решта, і в дурнях лишилася тільки Фурія. Ха! Демониця програла в карти! Комедія просто!

- Що ж… програвати теж треба вміти, - з гідністю сказала вона, поклавши віяло, де було щонайменше півколоди. Очі її спалахнули пекельним вогнем. В прямому сенсі.

- Не сердься, люба, - Кейріс підійшов до неї, підняв дружину на руки, сів на її крісло і посадив надуту Фурію собі на коліна.

- Мені ніколи не щастило в картах. Ти завжди вигравав.

- А ти однаково завжди хотіла зі мною грати. Одного разу я виграв у тебе тринадцять разів поспіль! Всю ніч грали…

- Ну, дякую велике! Розповідай цю історію мого казкового приниження усім і кожному.

- Слухайте, а як ви познайомились? – запитала я.

Вікі та Смаріер явно знали цю історію, бо з усмішками перезирнулися.

- Насправді це цікава історія. Я тоді ще був кронпринцом. Мені вже остогидла постійна опіка батька, тож я вирішив втекти з дому і трохи повештатися Всесвітом, але несподівано наштовхнувся на тендітну блондинку. Я ввічливо перепросив, але вона мені нагрубила.

- Бо ти відтоптав мені всю ногу! Мала повне право на моральну компенсацію!

- Ну, завдяки цьому я зрозумів, що у Тет характер з перчиком і з нею не занудишся, тому ми втекли разом. З цього й почалося наше знайомство. Нам хотілося подорожей, вражень, свободи, - Кейріс з ностальгією усміхнувся.

- Я чула, що в світі демонів жахливо ставляться до жінок. Гірше, ніж в ельфів, - я допитливо поглянула на Фурію, яка раптом спохмурніла.

- Краще один раз побачити.

Тетрана з явною неохотою підтягнула догори довгі рукава своєї сукні і показала нам свої руки долоньками догори. Внутрішню частину рук від зап’ясть до ліктів вкривали тонкі білі шрами, наче її часто били до крові батогом.

- Батько постарались, - Фурія криво посміхнулася. – Всіх демониць так «виховували». Раніше. Зараз стараннями Кейріса за таке світить чималий штраф, якщо не в’язниця. Кейріс бореться з цим вже… скільки років ти вже король?

- П’ять.

- П’ять років він бореться з цим тупим чоловічим шовінізмом. А після нашого весілля цю справу підхопила і я на правах королеви. Традиції побороти нелегко, але справа поступово просувається. Повільніше, ніж хотілося б, але просувається.

- Але це навіть не шовінізм. Це жорстоке поводження з дитиною, - тихо сказала Лета. Вона все ще з невірою дивилася на руки демониці. – А я наївно думала, що то в мене дитинство тяжке було.

- Все пізнається в порівнянні, - Смаріер сумно усміхнувся. – Втім, не будемо про сумне. Краще поговорімо про… про що?

- Зіграймо ще раз в карти, - запропонувала Лета.

- Е-е ні! Без мене, - Фурія злізла з колін свого чоловіка і потягнулася, як кішка. – Я краще просто подивлюся.

- А я піду на кухню, візьму щось випити, - я винесла пропозицію. – Хто що п’є?

І понеслося… Віскі, коньяк, біле й червоне вино, шампанське…

- Ви ж в курсі, що це п’ять пляшок? А ще доведеться лід і якусь закуску тягнути. Я ж не донесу, - я розгублено обвела поглядом гостей, сподіваючись на добровольців з совістю.

- Добре, я з тобою піду, - зжалилася наді мною Вікі. – Веди.