Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чура тримає пояс, Мручко крутиться, як у танці, обкручується ним.
«Любиш ти бакалії турецькі?»
«Ой-ой!»
«А їв ти їх?»
«Ні, не їв. Задурно не дають бісурмени.»
Мручко рукою в шаравари пірнув. «На, маєш, купи собі і з'їдж!»
«Спасибі вам!»
«А до мене тут нікого не було?»
«Ні, лиш пані Обидовська двічі поперед наші вікна пройшла.»
«Так?… Ну, бувай здоров! А від хати не відходь мені далеко. Сиди й дивися. Розумієш?»
«Ще б то ні? Дурно другий рік у вас служу?»
Мручко обійшов гетьманський намет. Вартові стоячи спали. Сон, як вітер осокою, похитував ними.
В шатрі дижурний старшина сперся ліктями на стіл і — хропів.
Мручко приступив до нього: «Товаришу, поволеньки хропи, бо ясновельможного збудиш.»
«Що? — спитав дижурний, протираючи заспані очі. — Я не спав, я лиш так здрімався на хвилинку.»
На хвилинку, — погадав собі Мручко. — А чого то не зробиш за хвилинку?
В другім переділі гетьманів чура перед занавісою до спальні на землі як за покуту лежав і також хропів. Цей хоч мудріше зробив, бо хто хотів би до гетьмана увійти, на нього мусів би наступити.
І його Мручко збудив і далі пішов. Скрізь те саме. Буцім полуденниця табор сон-зіллям напоїла, мандрагори до страви настругали. Що лиш знайомого шведа стрінув, одного з тих, що під його командою під Переволочною бились. Цей в огонь скочив би за Мручка.
«А що там, товаришу, у вас доброго чувати? Король почвалав кудись і Понятовський також.»
Швед озирнувся, чи не підслухує хто. «Вістун дав знак, що якась частина надтягає.»
«Звідкіля?»
«Від сходу.»
«Від сходу?» — і старий Мручко зжахнувся.
Шведи напоготівлі стояли. А наші сиділи, як у Бога за дверима. Не знати було, де обозний, хто й над ким нині командує, чи обставлені фігури і чи між ними й табором є якийсь зв'язок? Годі було Мручкові встрявати в ті питання, бо й так усі тії Герцики та Горленки, вся козацька знать бісом на нього гляділа, навіть Орлик доповідав, що Мручко не туди пальці суне, де йому слід.
Пішов до своїх, будив і поставив на ноги.
Десь і Войнаровського стрінув. Картами забавлявся. Добрий чоловік, та надто легковірний і завигідний трохи пан.
Як почув від Мручка, що на щось заноситься, очуняв. По шаблі долонею вдарив і за пояс рукою мацнув, чи є пістоль. Тоді заспокоївся.
Так вони всі, ті пани з панів. Як треба, то вміють бути хоробрими, але передбачити небезпеку, це не їх діло. З тим на своїх людей здаються, а люди от, один на другого клопіт спихають, от, мовляв: я свою біду на другого зведу.
Недалеко гетьманського табору зупинилися. Буцім байдуже розмовляли з собою.
Мручкові люди з усіх сторін збігались. Теж буцім, от так собі, переспалися і проходжуються трохи. Мручко найшпаркішого вибрав.
«Твій кінь де?»
«В лузі пасеться.»
«Махай туди. Охляп сядь і гони в напрямі Очакова. Побачиш, що за біда до Бендер надтягає і вертайсь мерщій!»
Побіг.
Табор продрухувався. Буцім йому снилося, що хтось звідкілясь, по щось надходить і починав тривожитися. (Все таки на чужій землі стояли, непевно себе почуваючи.)
До суперечок приходило.
«Що-будь і тривожать людей. Все якусь небезпеку чують.»
«Совісти чистої не мають.»
«Хіба? А то, як сам султан казав, що приймає нас у гості, так значиться, прийняв.»
«За гетьмана бояться.»
«Комусь-то такого гетьмана треба. Старий і хворий.»
«Цар його, кажуть, конче до своїх рук дістати хоче.»
«Не вір! Цар не дурний. Знає, що хворого гетьмана живим не довіз би. Гетьман і тут ледве дише.»
Горленкові люди мишкували. Підслухували, як про гетьмана йшла мова і доносили, кому треба. Тут тільки й діла було, що плітки та доноси.
Звичайно — еміграція.
Вирви дерево з землі — зісохне, пересади — боліти стане.
Так і з людьми.
Тужили за рідною землею, за своїми, за ділом. Безділля псувало їх, зводило на манівці.
Шукали діла там, де його не було, в підшептах, плітках, в обмові. І ворогів добачували не в ворожому таборі, а між собою.
Призвичаєні до боїв і до боротьби, не могли довго витримати в спокою. Шукали, шукали і нараз зривалися й бралися за чуби.
До кровопроливу доходило.
«Нема кота, так розігралися миші», — говорив Мручко.
І дійсно, найгірша біда, що гетьманові ніяк було турбуватися табором. Наказного гетьмана не іменував і невеликий табір попадав у велике безладдя. З кожним днем у більше. Яка-будь вість, і починав шуміти.
Вість прилітала горобцем, а вибігала волом, і то басарабським, з довжелезними, гострими рогами.
Жінки не лагодили сварок, тільки збільшували лемент. До своїх чоловіків приставали, що вони тупоумні, лінюхи, гевали, що не пильнують діла.
«Біда тобі, воле, як тебе корова коле», — говорив тоді Мручко. І тепер козаки й козачки, почувши, що хтось завідкілясь надходить, загомоніли. «Безголов'я. Ніхто нами не піклується. Ворог нас, як рибу в сак, загорне, і ніхто навіть пальцем не кивне.»
«Тоді любить і сват, коли добре мається брат.» «А коли бідний, то забуде брат рідний.»
«Забігали в нас ласки, як були в добрі, а тепер — промишляйте самі.» «Воно так: не лижи мені губ, як солодкі, а як гіркі.» «Солодкі я сам собі оближу.»
«Треба це гетьманові сказати. Що з того, що він хворий. Нехай щось робить, хай радить, хай наказного гетьмана на своє місце настановить.» «Сказати йому це, негайно сказати, бо пропадем!» І перли до гетьманського намету.
Мручко спиняв: «Чи ви подуріли, чи зроду розуму не мали? Хочете ясновельможного на совісті мати?»
«Кожному життя миле. То ми маємо ним турбуватися, а він нами ні?» «Добре дядькові, то й про Бога забув.» «Старшина забула про народ.» «Дообід ложка, а по обіді що?…»
«Вони все так. Як потопа, то сокиру давав, а врятуй, то й топорища шкодує.» Мручко скипів. «Ви тільки на язик кріпкі, а розумом кепські. Розходіться, бо вас ще й розуму провчу.»
Надбіг Гордієнко й до своїх запорожців промовив.
Удвійку якось заспокоїли людей. Купками розходилися і гоготіли.
«От тобі, батьку, народ!» — нарікав Гордієнко.
«Десь шведи, як люди, а ми товпа.»
Збоку Горленко зиркав на них.
«Це на його млин вода», — завважив Гордієнко.
«Еге ж! — притакнув Мручко. — Є такі, що раді б, щоб гетьман скорше сконав. Свербить їх до булави долоня. Ех, люди, люди!»
44
Той, що його Мручко на звіди післав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З-під Полтави до Бендер», після закриття браузера.
