Вільям Фолкнер - Порушник праху, Вільям Фолкнер

— Тут тільки шість бітів-дрібняків[47], — сказав дядько.

— Не беріть у голову, — мовив Лукас та взяв чверть долара та вкинув собі у портмоне й заклацнув замок, і, спостерігаючи за Лукасом, він збагнув, що в тому гаманці щонайменше два відділення, а може і більше, і друге відділення таке глибоке, що там рука зануриться мало не по лікоть, — коли стежив за Лукасовими пальцями в глибині, — і якийсь час Лукас стояв, дивлячись униз, достеменно ніби на своє віддзеркалення у криниці, а потім витягнув з того відділення зав’язаний замащений кисет для тютюну — мішечок, напханий і твердий, бо його боки розпирало, — який грюкнув об стіл з глухим грубим тріскотливим дзенькотом монет.

— Ось на додачу, — сказав він. — Чотири біти по пенні. Я бажав однести їх до банку, але ви можете позбавити мене клопоту туди їхати. Чи хочете їх перелічити?

— Так, — сказав дядько. — Але гроші платиш ти. Ти й лічи.

— Їх п’ятдесят по монетці, — мовив Лукас.

— От задача, — сказав дядько. Тому Лукас розв’язав мішечок і жбурнув монетки по пенні на письмовий стіл, і перелічував їх, рухаючи вказівним пальцем кожну монетку, першу маленьку жменьку даймів і нікелів, підраховуючи вголос, потім закрив гаманець і поклав назад до піджака, а з іншого боку рвучко підсунув через стіл усю жменю монет і зім’яту купюру, рухаючи доти, доки вони не наткнулися на промокальний папірець, і вийняв з бічної кишені піджака барвисту ситцеву візерунчасту хустину[48], витер руки і поклав хустку назад, і знову стояв, непокірний, нерозгаданий, спокійний, зараз на них не дивлячись, доки чулося стійке ревіння радіоприймачів та завивали клаксони та сигнали автівок, що повзли по дорозі, і весь лункий гамір кожної живої душі округу в суботу збурився в яскравому денному світлі.

— А тепер що? — спитав дядько. — На що ти зараз чекаєш?

— На свою розписку, — мовив Лукас.