Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

Жаба розумно сховалась у кишені й прикинулася мертвою.

Бодя завмер у позі — пень звичайний, викорчуваний.

Міррет відступила на два кроки і прикрилася вербовою гілкою.

І тільки один Луї, якому цей собака встиг остогиднути, посміхнувся широко, справжньою некромантською хижою посмішкою і сказав:

— Хороший песик.

І було в його голосі щось таке, що песик спочатку сів на дупу, а потім зірвався на лапи і сховався від Луї за Фіністом, який був найбільшим серед усіх і тому закривав більшу частину собаки. Добрий молодець розгублено поплескав пса по одній зі страхолюдних голів і сказав:

— Гориничем назву.

— Псих, — оцінив цей вислів Луї.

А Варен поколупав пальцем у вусі, ледь не струсивши зі спини ельфійку і дуже проникливо сказав:

— Ніколи не говори нічого подібного і таким тоном у присутності перевертнів, котрі перетворюються на вовків чи собак.

— Чому? — спитав Луї, не дуже розуміючи, що за тон. Якщо чесно, він із псом вчинив так само, як чинив із немертвими — продемонстрував сімейну впертість і заявив, що сильніший, стійкіший і зараз усіх порве. Ну, а вкладати силу в голос, вовк сам вчив.

— Тому що мені захотілося впасти на пузо і завиляти хвостом, — зізнався вовк. — А за це можуть і вбити.

— Ага, — оцінив признання Луї. — Фініст, спитай у Горинича, чи не знає він де знаходяться молодильні яблука.

Триголовий пес обережно виглянув з-за ніг доброго молодця і, виваливши язики, шумно задихав.

— Цікаво, що це означає? — спитала Міррет, виглядаючи з-за вербових гілок. — І він мене не покусає?

— Стій поряд із Луї, тоді точно не покусає. Собака його боїться, — сказав Варен.

Дівчина кивнула і повільно, намагаючись не робити різких рухів, підійшла до некроманта, де й завмерла. Потім трохи подивилася на зажмурену ельфійку, яка так і висіла у викладача на спині, як риба прилипала на акулі.

— Гарна пара, правда? — незрозуміло про кого і в кого спитала жаба, а потім додала: — Ех, молодість.

— То що там із яблуками? — повторив запитання Луї.

Пес зітхнув усім тілом. Про всяк випадок потикався носами в долоню такого великого й надійного, як укриття, Фініста, а потім розвернувся і неквапом потрусив до усипаних рожевими квіточками кущів.

— Може він показує дорогу? — засумнівалася Дженні.

— Давайте перевіримо! — вирішила ельфійка, якій яблука були потрібні найбільше, і заради такого призу навіть покинула чоловічу спину.

— Давайте, — не став сперечатися з білявкою Фініст і потопав слідом за собакою.

Інші потяглися за ним.

А з двох боків від ставків із чарівною водою спостерігали дві пари уважних очей. Берендей тихо шкодував, що Луї не дівка, дуже вже в нього дар був придатний для захисту саду від добрих, і не сильно, молодців. З таким умінням заговорювати собачі зуби навіть царство захищати можна. Як вийде в чисте поле, як гаркне, вороги і побіжать.

З іншого боку, ця компанія йшла до молодільних яблук. А у Берендея була одна знайома купчиха, яка й чоловікові справи змусила процвітати, і дочок дуже вдало заміж за бояр повидавала, а зараз ще й була щасливою вдовою. То була золото, а не жінка. І розумна, і гарна, і в державних справах розбирається, і в зовнішній політиці теж, і чоловікові була все життя вірна, навіть із самим Берендеєм зраджувати не стала, якимось хитрим способом і обіцяючи, і не даючи аж двадцять років. Ось якщо з такою жінкою одружити синочка Івана, царство точно не пропаде, а то ще й у золотий вік ненароком вступить. Але в неї був один недолік — купчиха була старша за самого Берендея на три роки. Але якщо знайдуться яблука, які за всю історію в цьому саду знаходили всього два рази, то недолік буде цілком усувний. А потім можна буде інсценувати смерть, самому омолодитися і вирушити у подорож, як мріялося в юності.

З цими думками цар підхопився на ноги і спритно побіг до альтанки, щоб не прогаяти шумну компанію, що йде слідом за собакою до чарівних яблук.

У бога Яй-Каая була зовсім інша проблема. Він ніяк не міг вирішити, зараховувати приборкання пса за подвиг чи ні.

З одного боку, про цього пса боги зовсім забули і, як заміна Церберу, до якого Елана свою дочку відпускати відмовилася, був підібраний зовсім інший собака — величезний мастіфф, який живе в якихось горах.

З іншого боку, а яка різниця? Так навіть краще. Дружок-Горинич на Цербера схожий набагато більше.

З третьої, а що коли собака зараз втече і більше не з'явиться?

— А, набридло! — Вирішив у результаті Яй-Каай. — Собака був? Був. Нікого не покусав? Не покусав! Значить, зараховано! Тепер би ще десь коней знайти… тих, яких не присвоїли поки що руді відьми. Вистачить з мене дивних жінок на ціле століття вперед!