Елізабет Гілберт - Місто дівчат

не мала більше перейматися, встигаю я за походеньками своєї подруги чи ні), та все ж я вирішила її дотримати.

І тому не відступила. А тепер з неабиякою іронією можу сказати тобі: вважай це за прояв мого незрілого благородства.

Напевно, у мене були й інші мотиви.

Я досі відчувала, як Ентоні зіштовхує зі свого плеча мою руку і каже, що я йому не начальниця. Називає мене «сестричкою» — тим своїм зневажливим тоном.

Досі чула, як Селія говорить про подружні стосунки Едни й Артура — «Вони з континенту, Віві» — і дивиться на мене так, ніби наївнішої та жалюгіднішої істоти за мене ще не зустрічала.

Досі чула голос Едни — як вона називає мене малою дитиною.

Кому хочеться бути малою дитиною?

Тож я ступила крок уперед. Перекочувалася на ліжку з одного краю матраца до іншого, вдаючи, наче я з континенту, вдаючи, що я не мала дитина — мацала, місила, м’яла олімпійські тіла Артура й Селії, щоб добути з них якусь важливу істину про себе.

Та весь той час, якимось закутком свого мозку, який не був п’яний, зажурений, хтивий чи дурний, я чітко й виразно розуміла, що це рішення не принесе мені нічого, окрім горя.

І я таки мала рацію, ой мала.

Розділ дев’ятнадцятий

Історія про те, що сталося зі мною далі, дуже коротка.

Урешті-решт наші розваги закінчилися. Ми втрьох — Артур, Селія і я — тут же заснули, чи то пак дали хропака. За якийсь час (навіть не знаю, котра то була година) я встала й одягнулася. Покинула їх обох, сонних, у номері готелю й пробігла одинадцять кварталів додому, обхопивши руками своє напівроздягнуте, тремтяче тіло, даремно намагаючись зігрітися на немилосердному березневому вітрі. Було вже далеко за північ, коли я відчинила двері на третьому поверсі «Лілеї» й забігла всередину.

Я відразу зрозуміла: щось не так.

По-перше, горіли всі лампи.

По-друге, там були люди — і всі вони витріщалися на мене.

У вітальні серед купчастої хмари густого диму від цигарок і люльки сиділи Олів, тітка Пеґ і дядько Біллі. А з ними якийсь незнайомець.

— Ну нарешті! — підхопилася Олів. — Ми на тебе чекали.

— Яка тепер різниця, — сказала тітка Пеґ. — Уже й так пізно.

(Я нічого не зрозуміла та й, по суті, пропустила її слова повз вуха. З голосу тітки Пеґ було ясно, що вона п’яна як ніч, тому я й не сподівалася почути від неї щось розумне. Набагато більше мене хвилювало, чому Олів не лягала спати, а чекала на мене, і що то за чоловік?)

— Добрий вечір! — привіталася я. (Бо що ще я могла сказати? Завжди варто заходити здалеку.)

— Сталася біда, Вівіан, — мовила Олів.

Вона сказала це так спокійно, що я відразу збагнула: відбулося щось справді жахливе. Істерику Олів здіймала тільки через дрібниці. А якщо вона була така зібрана, значить, справи кепські На думку мені спало лише одне: хтось помер.

Мої батьки? Мій брат? Ентоні У мене дрижали ноги, від мене тхнуло сексом. Я прикипіла до місця, чекаючи, що зараз у моєму світі провалиться дно. І воно справді провалилося, тільки не так, як я передбачала.

— Це Стен Вайнберґ, — сказала Олів, представивши мені незнайомця. — Давній друг Пеґ.

Як чемна дівчинка, я ґречно ступила крок уперед, щоб підійти до джентльмена й потиснути йому руку. Однак містер Вайнберґ почервонів, побачивши, що я наближаюся до нього, і обернув лице в інший бік. Моя присутність була йому явно неприємна, тому я так і зупинилася на півкроці.

 — Стен — нічний редактор у «Міррор», — продовжила Олів тим самим на диво рівним голосом. — Він прийшов кілька годин тому з поганими новинами. Стен люб’язно попередив нас, що завтра по обіді Волтер Вінчелл опублікує викривальну колонку.

Вона глянула на мене так, ніби це мало все пояснити.

— Викривальну? В якому сенсі? — запитала я.

— Про те, що сталося сьогодні ввечері між тобою, Артуром і Селією.

— Але… — затнулася я, а потім видушила з себе: — А що такого між нами сталося?

Повір, Анджело: я не намагалась викрутитися. Якусь мить я справді не розуміла, що ж таке сталося. Так наче я просто випадково опинилася у вітальні й не знала ні хто я така, ні про що тут розмовляють. Хто ці люди, про яких усі говорять?

Хто ці Артур, Вівіан і Селія? Який вони мають стосунок до мене?

— Вівіан, у них фотографії.

 Ці слова мене протверезили.

Я запанікувала: «У готельному номері ховався фотограф?!». Але відразу ж згадала про наші із Селією та Артуром поцілунки на П’ятдесят другій вулиці. Просто під ліхтарем.

При ідеальному освітленні. Перед очима у фоторепортерів із жовтої преси, які того вечора роїлися біля входу до «Прожектора», чекаючи нагоди упіймати Бренду Фрейзер і Кораблетрощу Келлі. Оце так видовище ми для них влаштували.

Тієї миті я побачила на колінах містера Вайнберґа велику жовтаву папку. Напевно, у ній і лежали ті знімки. Боже поможи!

— Ми намагалися з’ясувати, як цьому можна запобігти, Вівіан, — сказала Олів.

— Ніяк, — пробелькотів дядько Біллі: він теж був п’яний. — Една відома, а Артур Вотсон — її чоловік. От тобі й новина, дівчинко, усе по-чесному. І ще й яка новина! Одного чоловіка — недозірку, одруженого зі справжньою зіркою, — підловили за поцілунками з двома артистками під нічним клубом. А потім той самий чоловік — недозірка, одружений зі справжньою зіркою, — зайшов у готель, і то не з однією, а з двома жінками, і дружини його серед них не було. Ото новина, лялечко. Такого ласого шматка так просто не спекаєшся. Завдяки цим паскудствам Вінчелл і обідає по ресторанах. Люди добрі, який той Вінчелл слизняк! Терпіти його не можу. Я зненавидів його ще тоді, як тільки познайомився з ним у водевільній спілці Нащо я пустив його на наш спектакль? Ох, бідолашна Една.

Една. Її ім’я боляче пронизало моє нутро.

— А вона знає? — запитала я.

— Так, Вівіан, — сказала Олів. — Една знає. Вона була тут, коли Стен приніс фото. Вона вже лягла спати.

Мене занудило.

— А Ентоні?

 — Він теж у курсі, Вівіан. Він пішов додому.

Про це знали всі. Чекати порятунку не було від кого. Олів повела мову далі:

 — Але Ентоні й Една — то найменша з твоїх проблем, якщо можна так сказати. Бо ти маєш набагато гірший клопіт, Вівіан. Стен сказав, що тебе ідентифікували.

— Ідентифікували?

— Так. Вони знають, хто ти, ті