Йосип Васильович Турянський - Поза межами болю - збірка, Йосип Васильович Турянський

«Хто тобі казав загальтувати компанію?»

А він, пам'ятаю так, як нині, каже:

«Гріх топтати людську працю».

Фельдфебель видвинув руку та й тарах його в лице!.. А Іван — сьогодні ще мороз по мені йде — як не трісне фельдфебеля межи очі! Фельдфебель упав на землю, й аж його юха залляла. Прискочив на коні капітан. Що, куди, як? І зараз дав йому кару «анбіден». Потім застромили Івана до криміналу в гарнізоні на три місяці. Але по двох місяцях йому сказали:

«При війську не треба таких сицілістів, як ти. Забирай свої манатки і з війська — марш!»

* * *

Іванова мати розказувала про те, як її Іван любив учитися і книжки читати.

— Бувало, як приїде на вакації, то тільки порозмовляє трошки з нами і трошки розглянеться по божому світі — ого! Вже бере книжку в руки й наставляється кудись.

— Куди ти йдеш, Івасю? — я його питаю.

— Іду, буду читати, — каже він.

— А не забудь на обід прийти.

— Прийду, мамо.

На обід я йому зварила курочку й вареників з сиром та й вичікую його. Вже сонце геть перехилилося з полудня, а його нема й нема. Що ж тут робити? Все повистигало, хоч бери та й другий раз вари. Виходжу я на двір, шукаю його в садку, в городі: ніде нема, Кличу його раз, другий, третій: «Івасю, де ти?»

Аж чую його голос і думайте, що він обзивається де зі стодоли, чи комори, або з конопель?.. Відкись так, якби з неба кличе: «Я тут, мамо».

Я дивлюся на небо: падоньку ж ти мій! А він, знаєте, на крислатому ясені, що бачите перед собою, звив собі ніби гніздо, ніби клітку, як на щигла, і там сидить між гіллям і собі книжки читає!

Я до нього: «Івасику, бійся бога! Таж упадеш, і нещастя буде». Але він сміється та й до мене:

«Не бійтеся, мамо, — каже, — моє гніздо кріпко тримається».

А знов часом, як туча йде, а збіжжя в копах іще на полі стоїть, то ми його не тягнем до роботи. Але він сам так вам снопи кладе на фіру, так хутенько порається та звивається, що вам виручив і десятьох робітників.

— Кумо, ваш Іван то чудо-диво, не дитина, — так його прихвалювала тітка Хима, та, що жила у Глухім Куті, з котрого перший раз по дев'яти літах прийшла сюди на празник.

— А скільки мій Іван тих різних книжок має, коби ви бачили, кумо! Це якісь книжки з цілого світу: великі, малі, грубі, тонкі, з образками, без образків, білі, чорні, сині, жовті,— кажу вам: де яку книжку на світі змайстрували, — кожна в нього є.

Тітка Хима дивувалась чимраз більше та питала:

— Кумо, скажіть мені: і всі ті книжки мусив Іван уміти при тій своїй матурі?

— Аякже, кумо. Все те питали його геть напам'ять,

— Геть напам'ять, кажете?

— Геть напам'ять, кажу вам, аякже!..

А щоб ви знали, кумо, яку купу тих своїх книжок мій Іван має, то я вам таке скажу: кумо, якби у вас було стільки дров, скільки у мого Івана книжок, то ви мали б цілу зиму чим палити.

Тепер тітка Хима з подиву та остовпіння не була вже в силі опанувати своїх почувань. Вона підійшла до того місця, де сидів Іван, станула напроти нього, заломила руки й, дивлячись на нього, мовби на яке велике чудо світу, голосно закликала:

— Тож-то ти, Івасунцю, десь тепер умієш читати й писати!

VI

Там, де тінь од великанського ясеня поклалась на стіл, ішла мова про Пенкальського. Мабуть, у зв'язку з тим, що той пан одного разу зацькував собаками робітників, які допоминалися від нього залеглої заплати, Прокіп Шкраба розказав ось яку притичину:

— Мав я, знаєте, невеличкого пса й охрестив його на ім'я Босий. Був це не такий звичайний пес, як людський, лиш якийсь інакший. Так міркувати по його фігурі, то мусив він походити з якоїсь панської породи псів. Такий був, знаєте, форемний, добре вихований і делікатний. Я того песика так полюбив, як рідного синка. Беру його з собою скрізь у поле, в ліс, у луг, і всюди він мені приємно гавкає і хвостиком по-панському вимахує, ну, словом, то не песик — тільки чиста радість, так мені він душу звеселяє. Але, як мені раз уночі злодії вкрали колесо від воза, я взяв і прив'язав його. Та це не помогло, бо хтось мені почав щоночі кури красти. Уночі пес гавкає, а кури тягом пропадають. Протягом двох тижнів щезло вже мені аж десять тих курей. Жінка ґвалт, аж руки ломить, бо то, знаєте, так на жіночий господарський розум, то це величезна страта. Аж я переходжу попри буду і що бачу? Перед будою лежать два курячі маленькі пір'ячка. Заглядаю я до буди і — паларуш би тебе нарушив! — знаєте?.. а мій Босий, як який вельможний пан барон, розлігся й розвернувся на перині з курячого пір'я!

— Як же це?.. То ваш пес вам кури крав?..

— Ну, а хто крав? — сказав Прокіп.

— Як же ж він ловив ті кури, коли був прив'язаний? — спитав Микола Пукас.

— Зараз я скажу вам, як він показав свій незвичайний псячий розум. Пес, як знаєте, вилизує дочиста миску. Я, наприклад, чув, що є такі жінки на світі, котрі замість миски вимити, дають їх псам вилизувати й через те не треба тим жінкам помийниці. Отже,