Олесь Ульяненко - Вогненне око

голубе, так запевняють нас заглищені мудреці. Але ж людські вчинки подібні, як двійко шимпанзе. Мова? Яка мова?! Хіба не однаково, якою мовою заговорить один мавпій до іншого?!» – Полковник задріботів ніжками, гикнув: «Ха! Обтрушений квіт нації!» – крутнув за соска дівулю, аж та вереснула і впала навзнак. Віталій, заколисаний бірюзовим блискотінням води у басейні, спромігся видавити одну фразу: «Ваша система – це тулуб без голови». На що полковник розважливо, вуркотливим голосом відмовив: «Глянь, он принц чистої крові, що не змішана впродовж століть, так він ближче до наших, ніж ти до свого єврейського Бога!» Фіолетовий тілистий негр, теліпаючи яйцями і прутнем, походжав серед голих дівчат, що вервечкою порозсідалися біля басейну, бовтаючи у воді ногами. Він несподівано вхопив за білу руку дівчину, мерехтнувши проти очей рожевою долонею; дівчина з радісним криком кинулась бігти, вигинаючи гарну спину, трусячи сідницями, а потім із розпачливим зойком, зляканим до тваринячого, впала горілиць. Негр оглушив її дубцем і, хриплячи, накинувся на непритомну. Тіла завовтузилися на мокрих кахлях. Дівка швидко очуняла і забилася білим тілом під чорним. Вона бралася дрібненькими краплинами поту, закидала довгі ноги, сплітаючи ступні за шиєю негра, а полковник думав свою думу, мугикаючи щось собі під ніс, косуючи зором на Віталія. Віталія несподівано запросили на полювання. Разом з дружиною. Тією жінкою, яка врятувала його від чергового нападу хвороби, затягнувши до будинку, де він колись мешкав; очунявши, він побачив її очі, наче підсвічені золотим вогником свічки. Він дивився на закіптюжені вікна, на обгорілі корінці книжок його юності. Після зливи лагідний вітер зашелестів облущеною фарбою, розпатрав обгорілі сторінки; смугаста оса вдарилася об шибку, пролетіла маленькою кометою; дівчина зойкнула, тут у ньому пробуркалося те, що вологою смертю шматувало стільки років його нутрощі. Воно прорвалося, спочатку м'яке, як той вітер. Із ним такого не траплялося давно. Бувало, пройде дівчина з облущеними губами, ось, вигнувши стан, показує крутість сідниці висока брюнетка. Що він може зробити, віддаючися спокусі, коли навіть у метро, доторкнувшись випадково до його прутня, рука викликала відчуття відрази, наполовину притлумлене хіттю. Але від того віддавало холодом могили. І єдиною жінкою, котру він узяв на підлозі, встеленій великими пухнастими рушниками, плутаючись у її білизні, єдиною жінкою стала незнайомка, яка збудила і підняла в ньому любов. Олену впродовж десятка років він так і не зміг запам'ятати, як тих швидкоплинних повій, проте той день вкарбувався, як востаннє: її кучеряве волосся над чолом, трохи задовга шия; вона стояла в одних черевиках, похитуючись, підставляючи груди під теплий вітер, і коли оса вдарилася їй у м'язистий живіт, вона зойкнула, швидко розчавила комаху гострим каблуком, широкими від цікавості і ляку очима дивлячись, як вигинається смугаста половина тулуба.

Пес прослизнув, загравши у передвечір'ї оксамитовою шерстю, між парами сплетених тіл; він зупинився, опустивши зад, випнувши на спині гострі лопатки, і понюхав пропахле хлором повітря мокрим від крові носом. Пес дивився сумним людським поглядом на заґратовану шибку, звідки падало сонце, а тіні від ґрат лягали на синю воду. Кравченко підтягнув ноги. Він якось дивакувато гикнув, мов людина, яка чимось обжерлась, а він і насправді перепив кагору, відтак повернув голову, і Віталій угледів його крихітні, майже дитячі долоні. Полковник покликав пса; але той задріботів уздовж басейну, по-зміїному витягаючи шию, поводячи писком на голови, що пірнали і випірнали, фуркаючи ніздрями. Пес устромив намистинки очей в огрядного чоловіка з одвислим черевом і до зеленого брезклим обличчям. Застиг, упершись кривими лапами в ослизлі плити. Видавалося, що очі тварини і людини зіткнулися. Тихий шелесткий голос полковника озвався за спиною Віталія. Пес стрілою шугонув у воду, шалено загріб лапами, видряпався по голій жіночій спині на другий край басейну, обнюхав чоловіка, вищирив зуби, обернувся до полковника, а той радісно затуркотів, захоплено плеснувши в долоні: «Розумний пес… Зараз почнеться полювання…» Ліліпут подав крик «ату», і пес ухопив за ногу чоловіка. Хряснула кістка. Жінка залементувала. Бабахнув постріл, покотився сизий дим, і Віталій побачив, як чоловік борсається, каламутячи червоними вулканами крові воду, спливає, тоне, хапається пальцями за голі жіночі литки; аж нарешті Ліліпут атукнув ще раз, заганяючи пса у воду; рвонув ще один постріл. На поверхню води спливли сині людські тельбухи. Полковник відкинув рушницю, взяв, обтерши долоні, пляшку з кагором: «Не люблю імпортне пійло… Да… Не… Так от, правдоборче, шуруй додому і подумай, що варто говорити, а що ні… Я радий би тобі допомогти, але то не в моїй силі. Я можу тільки отак. Сам бачив. Шуруй за Ліліпутом, він тебе проведе». Полковник покликав Ліліпута.

Вони піднімалися поверх за поверхом, а в голові сходили, як урвищем, його з Оленою прожиті разом і нарізно дні, то з бурхливими пристрастями, то пройняті холодним відчуженням. Вона приходила до його пам'яті зовсім іншою. Відтак Ліліпут зупинив його, прочинивши двері, коротко сказав: «Чекайте!» Віталій оглянув кімнату, хотів запитати, нащо він привів його сюди, коли двері з рипом прочинилися, і до кімнати увірвалися стрижені молодики. Ліліпут стовбичив за їхніми широкими спинами. Вони били правдоборця з таким оскаженінням, що Ліліпут аж попискував від задоволення. Вони духопелили, відбиваючи вправно м'ясо од кісток, а він тупо лупав на них очима, не захищаючись, бо це річ намарна, та наразі якось навіть збайдужів; вони били ногами, посопуючи гострими носами, повискуючи, спльовуючи крізь зуби. Він чув своїм важким тілом, що довго так не витримає, проте новий напад хвороби звалив його на підлогу, і він почув легенький прохолодний поштовх у чоло, – скрип, тоді холодне брязкання деронуло, мов терпугом, по зубах; за стуком вирахував, що то десь між шостим та сьомим поверхами – пустку уяви просвердлив чорний колодязь шурфу. Він збагнув чуттям звіра: то по нього; коли розкололися двері ліфта, і Віталій почув м'яку, скрадливу ходу непевної в собі людини. Вискнула кватирка, – рука невидимого чоловіка, що її прочинила, металево цокнула нігтями по склу, а він побачив до ліктя заголену руку та ребристі нігті в зелених ядучих зблисках ліхтарного світла. Світло пасмугами лягло на підлогу. Передсвітання. Проте чистого неба, з хмарами, розтріпаними вітром, він не побачив. Тільки згадав голос знадвору, серед глупої ночі голос, що жахливо кричав, а далі квилив, квилив дедалі тихше. Зараз той голос стих; у сірості ранку Віталій підступив до вікна – зір наткнувся на квадрати будинків, зіниці шмагонуло голе віття. На асфальті лежав задубілий чоловік із роззявленим ротом, і вода з ринви крапала