Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

— Правильно! Це ж цілком природно, — погодився Аптек.

— Зверни увагу, Антек, тут зібраний цілий інтернаціонал, представники багатьох національностей, і разом з тим — це одна сім'я. Яка між нами може бути ворожнеча? Незважаючи на тяжкі страждання, люди залишилися людьми, не втратили людяності…

— Саме це і є головне: людяність в людині! Усі зроблені з одного тіста, і яка різниця, хто якою мовою говорить. А тим більше тут, де у всіх одна доля, — підхопив Антек.

— Все це так, але якщо в колектив потрапить хоча б один націоналіст або фашист…

— Фашистське падло я задушу своїми руками! — гаряче запевнив Антек.

— Задушиш, якщо він буде твоїм підлеглим. А якщо падлюку поставлять на твоє місце, а тебе зроблять його підлеглим?

— Тоді ми з вами разом задушимо його!

— Ось тому, дорогий друже, поки є можливість, треба створити міцний колектив, де усі за одного і кожний за всіх.

— Ідея прекрасна, але як її здійснити? — засумнівався Антек.

— Треба починати з ядра. Спершу необхідно створити ядро підпільної групи Опору з найбільш надійних людей, а потім — групу підпільників. Якщо вона виявиться сильною і боєздатною, вона може вирости в справжню організацію, політичною платформою якої повинно бути інтернаціональне братерство в'язнів і боротьба проти фашизму.

— Чудова ідея! Але ж чи здійсненна? Аж не віриться…

— Чому нездійсненна? Треба тільки по-справжньому взятися. Але обережно, не забуваючи про пильність. А цього тобі якраз і бракує. Ти хлопець чесний, і це дозволяє нам говорити з тобою відверто. У тебе мало концтабірного досвіду, бо в таборах ти недавно. Хіба можна афішувати свою ненависть до фашизму? Щодня ти привселюдно розповідаєш сотню антифашистських анекдотів. Чи ж потрібно це? Звідки відомо, що серед п'ятдесяти чоловік нема гестапівського донощика — особливо тепер, після страти чехів?

— Не може бути! Адже людей я відбирав сам, — збентежився Антек.

— А якщо завтра у твою команду увіллють ще з півсотні чоловік? І всі тобі незнайомі… А серед них можуть бути стукачі. От і прощай, життя…

Ці слова схвилювали Антека. Він замислився, а потім враз засміявся:

— Але ж ти теж необережний: взяти хоча б цей концерт…

— Я співаю старовинні народні пісні, а не «Інтернаціонал». З таким же успіхом я можу проспівати їх навіть есесівцям — і одержати за це буханець хліба. Але спробуй розказати їм анекдот про Гітлера — і вони відрубають тобі голову. Звичайно, пісні, які я виконую, несуть у собі позитивний заряд, нагадуючи в'язням, що вони теж люди, живі частинки своєї вітчизни. Мистецтво допомагає зміцнювати віру в життя. Однак старовинна народна пісня чи ніжний романс про кохання — це ще не заклик до боротьби.

— Ти мене спантеличив, — печально погодився Антек. — Але що ж тепер маю робити?

— Перебудовуватися. Ми усі повинні допомагати один одному доброю порадою, ділом, колективно виправляти помилки. Учитися треба все життя — в колективі, через колектив, для колективу. Тільки так життя людини може стати по-справжньому змістовним.

— Згоден. Дякую. Буду перебудовуватися, — сказав Антек.

— От і чудово. А що ти думаєш стосовно нашої команди: як довго нам пощастить валяти дурня отак, як зараз? — запитує Жора.

— Якщо врахувати, який хаос на цій будові, можна надіятись, що посачкуємо місяців зо два.

— А що потім? — запитав Володя.

— Як «що»? Прийдуть радянці, і плювати я хотів тоді на усіх цих фюрерів з черепами на пілотках! — відразу повеселішав Антек і почав мріяти уголос: — Уявіть собі, як будуть драпати есесівські головорізи, коли сюди влетять радянські танки! Як витрушені з мішка зайці, як обсмалені щури… Ото буде вистава! Сподіваюсь, радянці не відмовлять мені — парочку гранат дадуть, як ви думаєте?

— І ти підеш воювати в лавах Червоної Армії?

— А що б я був за поляк, якби не допомагав звільненню Польщі? — щиро здивувався Антек.

— Правильно міркуєш, Антек, але, на жаль, цьою часу доведеться чекати не два місяці, а набагато довше, — похитав головою Жора.

— Чому? — здивувався Антек.

— Тому що в руках у Гітлера ще майже вся Європа з її величезним промисловим потенціалом, а нашим військам доводиться наступати по випаленій гітлерівцями землі. Розтрощити гітлерівську воєнну машину — це не казочку розповісти. Так що доведеться набратися терпіння…

— Шкода. А мені здавалось, що ось-ось… — сумно каже Антек.

— А як ти уявляєш післявоєнну Польщу? Якою вона буде через п'ять чи десять років? — питають хлопці.

— Польща буде належати польському трудовому народу і ні в якому разі не німецьким чи польським фашистам! Вона буде демократичною, суто народною. При наявності такого союзника і брата, як Радянський Союз, ми швидко подолаємо усі труднощі й підемо вперед!

— Куди?

— Як «куди»? — щиро здивувався Антек: мовляв, як можна про таке питати, тут же й дитині ясно. — До соціалізму, звісно!

— Антек, як ти вважаєш, чи не мучитиме нас совість, якщо ми нічого не робитимемо для наближення перемоги над фашизмом? — знов питає Жора.

— А що ми можемо зробити? Ось сачкуємо потихеньку, зберігаємо людям життя — хіба це не удар по фашизму?

— Цього мало. Треба завдавати гітлерівському рейху ще й матеріальних збитків.

— В який спосіб? — з гострою цікавістю запитує Антек.

— Шкідництвом. Треба псувати найцінніші матеріали, механізми, деталі — усе, що можна зіпсувати.

— А ви думаєте, що німці не здогадаються, хто це робить? — зауважує Антек.

Однак Жора розвіює його сумніви:

— Помиляєшся, Антек. Це якраз той випадок, коли німці не швидко дотямлять, що