Олександр Михайлович Кривуля - Філософія: Навчальний посібник.

головним фактором, який визначає пізнавальний процес і навіть “формує” сам предмет пізнання. Цю тезу, вперше проголошену Кантом, і можна вважати головним змістом “коперніканського повороту” в філософії.

Сам Кант писав про це так: “Досі вважалося, що всі наші знання мусять рівнятися по предметах; однак усі спроби довідатися щось про них a priori через поняття, розширивши тим наші знання, за такої передумови зазнавали неуспіху. Тож варто спробувати, чи не впораємося ми з завданнями метафiзики краще, якщо припустимо, що предмети мусять рівнятися по наших знаннях...”[150].

Навіть без заглиблення в змістовний аналіз наведеного фрагменту очевидно: йдеться в ньому про радикальну зміну позиції, з якої розглядається відношення суб'єкта і об'єкта у процесі пізнання. Аналогія з Коперніком, яку проводив і сам Кант, не є випадковою. I тут і там наслідки перестановки сторін відношення були кардинальними.

9.1.2. “Коперніканський поворот” у філософії, вчинений I. Кантом

Кант народився і провів усе своє життя у Кенігсберзі, що в Східній Прусії (зараз - російський Калінінград). Його дід був шотландським емігрантом. Мати, німкеня за походженням, померла, коли хлопцеві виповнилось тринадцять років. Закінчивши середню (“латинську”) школу з релігійним вихованням, він з 1740 до 1745 року навчався в унівєрситєті, після чого протягом дев’яти років процював домашнім вчителем. У 1775 р. він став магістром, а згодом - приват-доцентом Кенігсберзького університету, паралельно виконуючи деякий час обов’язки бібліотекаря, з 1770 р. і до кінця життя Кант - професор університету.

Незважаючи на досить слабке здоров’я, Кант відрізнявся напруженою повсякденною інтелектуальною працею, брав активну участь у “теоретичних баталіях” свого часу і здобув славу першого філософа не тільки Німеччини, а й, мабуть, всього світу.

В творчості Канта виділяють два періоди: докритичний (1746-1770 рр.) та критичний (бл. 1780-1800 рр.).

Протягом першого з них, викладаючи різні навчальні дисципліни (математика, фізика, фізична географія, логіка, метафізика тощо), Кант мало цікавився суто філософськими темами. Найбільш відомий твір цього періоду “Загальна природна історія та теорія неба, або Спроба витлумачити устрій і механічне походження Всесвіту, виходячи з принципів Ньютона” (1755). Тут Кант виступає як оригінальний природознавець, він розробляє космогонічну гіпотезу походження Сонця і планет з первісної пилової туманності. Принципи системності і розвитку визначали нетривіальність цієї гіпотези. Дотепер вона відома як гіпотеза Канта - Лапласа.

Першою суто філософською працею, якій сам Кант надавав особливого значення, була його професорська дисертація “Про форму та принципи сенсибельного та інтелігібельного світів”. Дисертація частково обґрунтувала і підготувала наступні твори критичного періоду, сформулювала проблеми, рішення яких здавалось Канту необхідним в першу чергу. Кант підкреслював, що в цій праці розроблено поняття, які не будуть змінюватися далі і дозволять перевірити всі метафізичні питання.

А головним твором критичного періоду є “Критика чистого розуму” (1781), по якій і можна судити про сутність “Коперніканського повороту” в філософії найповніше. Тому перейдемо до розгляду цього твору.

9.1.3. “Критика чистого розуму”

У назві твору термін “критика” вживається в первинному значенні “дослідження”, тобто без того негативного забарвлення, яке має місце сьогодні в разі оцінки якоїсь ідеї чи позиції. Що ж до виразу “чистий розум”, то Кант прагнув підкреслити: в досліджєнні мова йтиме про таку діяльність розуму, коли він продукує апріорне знання (знання, що передує досвіду). Тоді розум - це здатність до апріорного пізнання.

Стратегічною метою Канта протягом критичного періоду стало реформування філософії з використанням досвіду трансформації природознавства. Там, де бачили раніше безладдя і хаос, Ньютон навів суворий порядок, створив науку, упорядкувавши природничі знання за певними принципами. Ці принципи мали апріорний характер, проте матеріал, на який вони “накладались”, був емпіричний, тобто досвідного походження.

Кант розділяв науку у власному та невласному значенні слова. Тільки перша здатна претендувати на звання справжньої науки, оскільки її судження мають неспростовний, абсолютно істинний (аподиктичний) характер, що забезпечується математикою.

“Я стверджую, - писав Кант, - що у всякому окремому вченні про природу можна знайти науки у власному значенні слова лише стільки, скільки є в ній математики”[151]. Бо саме математичні положення, як приклад апріорних суджень, надають науці теоретичного характеру.

Та настав час за таким зразком реформувати і філософію, особливо її головну частину - метафізику. “Неминуче очікується, - був переконаний Кант, - повна реформа або, вiрнiше, нове народження метафізики за зовсім невідомим дотепер планом”[152]. Адже стара метафізика зайшла в глухий кут, залишившись позаду природознавства. У ній панував раціоналістично-догматичний метод, що безпідставно претендував на “наукове” дослідження надчуттєвих речей, виведенних з розуму (таких, що не мали ніякого досвідного підґрунтя).

Кант був впевнений в наявності у людини апріорних форм знання, але замислився над тим, як ввести в філософію досвідні відомості, як поєднати апріорні форми мислення з досвідним матеріалом, щоб відмежуватися від старих, змертвілих спекулятивних систем і спрямувати метафізику на шлях науки.

Щоб вирішити таке завдання, треба його конкретизувати, вивести в площину послідовності часткових завдань, встановити чергу їх вирішення. I Кант розкладає шлях до свої мети спочатку у поетапне обґрунтування відповідей на такі питання: як можлива чиста математика, оскільки вона вже виправдала себе однією