Корнелія Функе - Володар драконів

— Замовкни! — гаркнув Кропивник. Від люті він мало не розбив лапою кактусову миску і, рикаючи, занурив кігті в пісок. — Нічого я не пригадую! І тобі раджу забути. А тепер згинь, мені треба подумати.

Крук злякано відсахнувся.

— А як щодо кобольда? — несміливо каркнув він. — Як бути з кобольдом?.

— Згинь! — заволав Кропивник. Відображення крука розпливлося і зникло, і в зеленій калюжці знову відбивалося саме лише сонце пустелі.

— Мухоніжко! — загарчав Кропивник. Він схопився і з ревінням вдарив хвостом по піску. — Ця смердюча істота! Виродок тонконогий! Гостроносий кретин! Він справді наважився збрехати мені! — Очі Кропивника спалахнули вогнем. — Я його розтопчу! — Горлав він на всю пустелю. — Розтрощу, як горіх, проковтну, як його братиків! Р-р-р-р! — Він роззявив пащу і так голосно загарчав, що Кремінна борода затремтів, кинувся на пісок і натягнув капелюх на вуха.

— Марш до мене на спину, чистильнику панцира! — гаркнув на нього Кропивник.

— Вже лечу, ваше золоте сіятельство! — пробелькотів гном. Ноги в нього підгиналися, коли він біг до хвоста свого господаря, однак нагору він видерся так швидко, що капелюх мало не злетів у нього з голови.

— Тепер нарешті додому, ваше золоте сіятельство? — запитав він.

— Додому? — Кропивник хрипко засміявся. — Ми зараз вирушаємо на полювання. Але спочатку ти розповіси цьому зраднику Мухоніжці про мою жахливу загибель у пустелі.

— Про вашу…

— Я спікся, бовдуре! — гаркнув на нього Кропивник. — Спікся в гарячому піску, занесений величезним барханом, засмажився чи зсохнувся — вигадай, що хочеш. Але звучати це повинно правдоподібно, так правдоподібно, щоб зрадник застрибав від радості і, нічого не підозрюючи, вивів нас на здобич!

— Але, — Кремінна борода, відсапуючись, видерся на величезну голову господаря, — де ж ви тепер знайдете цього Мухоніжку?

— Не турбуйся, знайду, — відповів Кропивник. — Я приблизно собі уявляю, куди вирушив срібний дракон. Але нам потрібна для твоєї вистави велика водойма. А якщо тобі не вдасться розіграти свою роль так, щоб він повірив кожному слову, — Кропивник скривив пащеку в огидній усмішці, — я зжеру тебе, гноме!

Кремінна борода здригнувся. Кропивник вмочив чорний кіготь у калюжку слини — і зник, немов привид, із Великої пустелі. Лише сліди його величезних лап залишилися на піску та опахало Кремінної бороди. Але вітер пустелі незабаром навіки замів і те, і друге.

Біля гробниці Володаря драконів було темно, хоч зовні нещадно пекло полуденне сонце. Лише кілька запорошених променів проникало туди крізь тріщини в мурах і спадало на дивний орнамент, що прикрашав стіни гробниці. Під кам’яним склепінням було так багато місця, що навіть Лунг міг там повернутися. Від пожухлого листя, що вкривало землю навколо кам’яного саркофага, здіймався гострий незнайомий запах.

— Дивись, — сказала Зібеїда Халіб, підводячи Бена до саркофагу. Сухе листя шаруділо у неї під ногами. — Бачиш ці літери? — Фахівець із драконів провела рукою по кам’яній плиті, що покривала саркофаг. Бен кивнув.

— Мені знадобилося багато часу, щоб розібрати цей напис, — продовжувала Зібеїда. — Багато літер роз’їв солоний морський вітер. Із місцевих мешканців ніхто не знав, що саме було написано на гробниці. Ніхто вже не пам’ятав стародавніх легенд. Але за допомогою двох старезних жінок, яким їхні бабусі колись розповідали про Володаря драконів, мені вдалося воскресити забуті слова, і в ту мить, коли я побачила, як Лунг везе вас із Сірчаною шкуркою нашим селом, вони несподівано стали реальністю.

— І що ж тут написано? — запитав Бен. Серце калатало у нього в грудях, коли пані Халіб повела його за собою до склепу. Він не любив кладовищ, боявся їх — а тут йому довелося стояти, можна сказати, просто в могилі. Але запах, що йшов від листя, заспокоював його нерви.

— Тут написано, — відповіла Зібеїда Халіб, проводячи рукою в каблучках по напівстертих літерах, — що Володар драконів повернеться в образі юнака, чия шкіра бліда, як сяйво місяця уповні, щоб врятувати драконів від їхнього найбільшого ворога.

Бен недовірливо подивився на саркофаг:

— Тут так написано? Але… — він розгублено обернувся до професора.

— Це сказала пророчиця? — запитав Барнабас Візенгрунд. Зібеїда Халіб кивнула:

— Так. Вона була присутня при смерті Володаря драконів. А деякі навіть кажуть, що це були його власні слова.

— Повернеться? Але ж він був людиною? — запитала Сірчана шкурка, гмикнувши. — Ви, люди, не повертаєтеся із загробного царства. Ви там губитеся або забуваєте світ, з якого прийшли.

— Звідки ти знаєш, що це стосується всіх без винятку людей? — запитала Зібеїда Халіб. — Так, мені відомо, що ти можеш відвідувати загробне царство, коли забажаєш. Загалом усі казкові істоти це можуть. Крім тих, що загинули насильницькою смертю. Але існують люди, які вважають, що нам так само треба лише трохи краще познайомитися зі смертю, щоб повертатися, коли захочемо. Тому цілком ймовірно, що Бен справді має щось спільне із стародавнім Володарем драконів.

Хлопчик тривожно озирався.

— Та невже? — Сірчана шкурка глузливо реготнула. — Ми знайшли його серед ящиків. Серед ящиків і картонних коробок на іншому боці землі, і він ніколи нічого навіть не чув про драконів і кобольдів.

— Це правда, — сказав Лунг, витягаючи шию через плече Бена. — Але він став, Сірчана шкурко, цим Володарем драконів. А їх на світі небагато. Їх було небагато навіть за тих часів, коли дракони ще вільно ходили по землі, ні від кого не