Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

старшин, впізнаючи в більшості з них нинішніх музик на весіллі. — І не мені вас учити нотної грамоти…

Невдовзі Хелен покинула теплу компанію й вирушила назад.

На околиці вона зіскочила з коня й, не прощаючись з провідником, пірнула в темно-сірі завулки сонного міста.

* * *

Західна Україна, місто Калин.

1946 рік, 18 вересня,

нічні вулиці міста — готель «Комунарка»,

скоро світанок.

Нічна темрява ще не відступила, тільки на сході почали проявлятися, мов на фотоплівці, перші червоні обриси осіннього світанку. Тихо. Крижень з Трохимовичем, сонно позіхаючи, перевіряють пости. Вони йдуть, ледь похитуючись.

— Знаєш, старий, у мене якесь дивне передчуття, — сказав Крижень. — Завтра, себто нині, щось має статися…

— Ти в панєнку закахався, Сцяпан Іванавіч. Нє сну в цябє няма, што і мнє нє даєш адаспацца… Хутчей би яна паєхала да свайго Парижи, тади і табє і мянє стане спакойна і лягчєй жиць.

— Може й так, старий, може й так. Але млість на душі, ніби завтра — за лінію фронту…

Вони підійшли до готелю. Крижень глянув на вікна — у вікні гостей горіло світло. Зітхнув. Покрутив у руці ручку, забуту Марі, заховав її в кишеню. Підійшли до поста, призначеного прикомандированим лейтенантам, а ті сплять собі на лавці, як коти.

Крижень стиха:

— Герої, чорти б їх дерли! Неспокійно мені, старий… — замахнувся на Сербіна. — Дати б зараз одному-другому в рило! Заснути на посту… Це ж трибунал!

— Та яни гарелкі столькі випілі, што три дні у сябє не прийдуць, а нам толькі гетага і треба — нє стануць лєзці в наши справи.

— Може, й так… Але береженого й Бог береже. Ходімо, привітаємося з нашими гостями. Чого б їм не спалося так рано?

Вони розвернулися й рушили до готелю. Сербін відкрив очі: він, тверезий, не спав і все чув.

Хелен з-за рогу спостерігала за сценою між Крижнем і лейтенантами, а потім поспіхом по стіні полізла на другий поверх, у свій номер.

…Крижень з Трохимовичем, ступаючи важкими чоботами по гулкому паркету, крокували на другий поверх. Із кімнат, з яких уже пахло смаженим салом і яєчнею, перелякано визирали поселені тут «гості» й «журналісти». Для початку вони завітали до кімнати з прослушкою. Крижень відчинив двері й запитливо обвів «слухачів» поглядом.

— Що наші гості? Чому не сплять?

— Випивали, балакали… Обговорювали наші звичаї, — повідомив товстий гебіст.

— Усю ніч? — здивувався Крижень, і чортик ревнощів кольнув його в серце.

— Та ні, години три тому, як полягали спати. Потім як той ваш Ернесто дав хропака!.. Ми думали, що оглухнемо. Тільки зараз там почався якийсь рух. Мабуть, прокинулися.

— Щось зарано. Вони вночі не виходили з апартаментів?

— Та слава Богу, ні на хвилинку!

Крижень ще раз зиркнув на «слухачів». Покрутив у руці ручку, залишену Хелен. І таки пішов до гостей, під носа сказавши:

— Богу молися, а сам стережися.

Тим часом у номері Хелен влізла через балкон і ввійшла до кімнати. Ернесто радісно її зустрів. Хелен кинулася в його обійми.

— Здається, встигла, — сказала трішки захекано. — Вимикай цю музику, — кивнула на магнітофон. — Вони зараз можуть прийти.

Хелен поспіхом стала переодягатися, але раптом — стук у двері. Вона, все ще в трико й лосинах, накинула на себе халат, підтягнула лосини на ногах догори й пригорщею наклала на обличчя білий крем. Кивнула до Ернесто, мовляв, відчини. Той влив у себе келих рому, з огидою скривився й, п’яно похитуючись, відчинив. На порозі стояв Крижень.

Ернесто, вдаючи, що він у доброму гуморі, радісно до Крижня:

— Стьйопа! Ето сюпрі. Мон амі, віпьємь? Заході, у мєнья єсть рум…

— Пробач, друже, мені потрібна на кілька слів Марі.