Василь Павлович Бережний - Лабіринт

— А тепер ось і я маю премію! — закінчив свою розповідь Тао і заглянув Єві в обличчя. — Так, юна Мати?

Єва загадково посміхнулася:

— А може, навпаки…

Він спочатку не зрозумів, та коли Єва пояснила, заплескав у долоні:

— Так, добре, я — премія! Полетимо на Філію…

Вона схилила голову, зиркнула спідлоба:

— А може, навпаки…

— Знову навпаки?!

— Віднині все буде навпаки.

Ледь помітна торжествуюча посмішка торкнула їй губи, і коли б Тао знав земне малярство, то одразу впізнав би усмішку Джоконди, — оту саму, що назавжди захопила мистецтвознавців. Це саме сталося і з нашим прибульцем: та цнотлива, майже невловна усмішка в одну мить наблизила хлопця до цієї примхливої дівчини, розкривши перед ним її єство. Ці двоє ще не сказали про своє почуття жодного слова, а воно вже пройняло їх, з’єднало, наповнило їм душі терпкою радістю буття. Тао відчув себе на вершині щастя. Розбурхана уява вже малювала картини завтрашньою дня. Ось вони вдвох причалюють до космічного корабля. Розчулена Мати обнімає їх, благословляє і тут же наказує Стерничому спрямувати корабель до Філії. Ну, а там… Свято, суцільне торжество! «На ловця і звір біжить… — думала Єва. — Він цілком підходить на роль Адама — гарний, лагідний. І як це добре, що в них там… слухаються жінок!»

Місяць підбився досить високо, помітно зменшився, багрянцю на ньому вже не було, надщерблений диск сяяв сріблом, а вони все сиділи, перемовляючись зовсім не про те, про що думали, що звичайно буває поміж закоханими. Потім Єва тихо заспівала якусь давню пісеньку. Слова були майже незрозумілі для Тао, але голос, мотив проймали душу.

Від мого коха-а-ння Не пі-і-деш ніку-у-ди. Як посію співа-а-ночку, Може, пісня бу-у-де…

«Та що це зі мною? — стрепенувся хлопець. — На кораблі, певне, тривога, а я тут… Навіювання, як при вивченні мови? Це виключено. Раз я про це подумав… Та й взагалі, сприйняття реальності не порушене, мої дії логічні, за винятком лише оцієї… пасивності».

Наважився торкнутись Євиного плеча:

— Мій обов’язок — повідомляти па орбіту. Передавач юна Мати…

Дівчина підвела голову, наче прокинулась зі сну:

— Пошкодила, розбила, розтрощила, так?

— Так.

— Я ж не знала, з ким ти підтримуєш зв’язок.

— Тепер ходімо до «Птиці». На орбіті… вони…

— Турбуються, тривожаться, хвилюються.

— Так.

— Ти казав, Адаме, що на кораблі — Мати. Це твоя рідна?

— Ні, ми всі називаємо — Мати. Вона… дає накази.

— Командує кораблем? Як скаже, так і робите?

— Так.

— Завжди?

— Так. Слово Матері… сказать…

— Розумію.

Єва замислилась, спохмурніла. Як реагуватиме їхня Старша Мати, дізнавшись про неї? І як поведеться Адам?

Дівчину турбувала непевність ситуації; увесь час, поки вони йшли нічним садом, через гайки і росяні луки, розшукуючи «Птицю», тільки й мізкувала про це. «Старша Мати… Старша Мати… Цікаво, яка вона собою? Що видатний розум — це безсумнівно, інакше їй не доручили б очолити космічну експедицію, а от… Певне, стара діва…» На цю думку Єва усміхнулась кривою усмішкою. Ну що, справді, їй до тієї старої? Відправляться до своєї Філії — ну й що ж? Враз Єві защеміло серце. Ні-ні, Адама вона не віддасть!

Якось одразу висвітлилось у душі: це ж той, на кого вона чекала усі свої шістнадцять літ, і ось їхні життєві лінії зійшлися… Яка була самотність досі! А тепер… Втратити його — пропаще життя. Але чого це вона так хвилюється? Ось зараз усе й вирішиться, як тільки вони дійдуть до тієї «Птиці», і буде саме так, як їй запраглося…

Стерничий переживав тяжкі години. Одно те, що його формула кривизни простору нагадувала діряву сітку, в якій не можна було утримати реальний простір, і з гіркотою доводилось визнавати, що всі ці хитросплетіння означають абстракцію, тінь. А друге — Тао. Чому не подає про себе жодної звістки? Що з ним сталося? Сигнали маяка, встановленого на «Птиці», реєструються, а від нього ще не одержано ніякої інформації. Старша Мати хвилюється, перепитує все частіше, ніби він не сповістив би тієї ж миті, коли б зв’язок відновився. О, знову на екрані її стурбоване обличчя:

— Нема?

— Нема.

Екран тьмяніє, і Стерничий стурбовано пригладжує п’ятірнею свою ріденьку чуприну. Перебирає в пам’яті