Агата Тушинська - Наречена Шульца

Не дочекався. Не знав, що відбувалося у Дрогобицькому ґетто. Що ти уже втратив дім, що малюєш людські й конячі портрети для німецького господаря. І що листи не доходять на колишню адресу. Може, шанси були б більші, якби надіслав до Юденрату?

Про те, що трапилося 19 листопада на розі Чацького і Міцкевича, про дрогобицький „чорний четвер”, Фіцовський довідався лише наступної весни. Важко це пережив. Усе. І те, що розминувся з тобою в часі. І те, що вже не буде наступної книжки його майстра.

Вирішив тоді, що розмовлятиме з тобою решту свого життя.

Спершу знайде тебе, відшукає розсіяні по світу сліди, спогади, збере розкидані фрагменти. Слова і малюнки. Пізнає тебе за ними і з них, оточить увагою й турботою. Довідається про все, що можливо. І складе в нову, невідому цілісність.

Писав про це, як про ірраціональний акт читацької вдячності.

Це був, безперечно, світлий промінь у її житті. Перший за довгий час. Вона не була сама — це найважливіше. У глушині післявоєнного мовчання про цілу групу довоєнних „буржуазних” творців хтось заговорив нормальною мовою. Нормальною, але незвичайною, сповненою обожнювання й шанобливості, що, як вважала, війна й подальші жорстокі реалії стерли з лиця землі.

Але цей промінь несподівано побляк. Спершу через її власні сумніви.

Чи Бруно, якого не видавали, про якого всі забули, а нинішні сталінські критики відправляли його до шухляди із надписом „формалізм”, раптом став кимось важливим? Важливішим, ніж здавався навіть їй самій, снобістській довоєнній Варшаві та кільком нашим дрогобицьким „патріотам”? Чи хтось колись ним справді цікавився? Попри схвальні рецензії, поплескування по плечу та обіцянки дружби до смерті. Сумнівно. Тож звідки раптом узявся цей Фіцовський?

Написали одне одному по два листи. Він мав приїхати до Ґданська. Не приїхав. Збирала інформацію, консультувалася. У місцевій бібліотеці й у Варшаві. Теоретично все було гаразд: поет-початківець, порядна людина і шанувальник Бруно, на фотографії навіть чимось схожий на нього. Невисокий, чорнявий, з довірливим поглядом. Тож урешті бралася за перо і своїм високим, розлогим почерком починала: „Шановний Пане!” Потім, однак, обережність брала гору.

У другому листі зізналася, що їй дуже важко писати про Шульца. Мусила б надзвичайно зосередитися, щоб відтворити ауру, яку він створював довкола себе — у мистецтві й у житті…

Радить Фіцовському почитати його улюблених авторів Томаса Манна та Рільке, з якими він ніколи не розлучався і в їхньому „чистому й шляхетному інтелектуалізмі” знаходив власну атмосферу. Вірить, що це полегшить дослідникові аналіз художнього світу Шульца, його образотворення та окремих мотивів.

Систематично, послідовно, педантично. Обережно. Надокучливо. Вже відчувала, що він знає про неї більше, ніж пише. І що намагається не наполягати. Чи таких повідомлень він чекав від неї? Від випадкової пані з Ґданська чи від неї — партнерки обожнюваного ним Бруно, тієї, котра знала його обличчя, коли прокидався, відразу до походів у гори, мрії та фобії, від тієї Юни, яка обмінялася з ним сотнями листів і сотнями поцілунків? Мабуть, заспокоював себе, що це лише початок. Адже той, кому сам Автор присвятив свій „Санаторій під Клепсидрою”, мусить володіти справді таємним знанням, а не поширеними банальностями… Потрібне лише терпіння, тобто час. І трішки чорнильної тактовності…

Вона теж на це сподівалася. Але нічого з цього не вийшло. Ні він, ні вона ще довго не мали можливості переконатися, хто з них тактовніший чи всього лишень заповзятіший у досягненні правди про Шульца. Ледь налагоджений контакт раптово обірвався. Після другого листа — мовчання. Що трапилося? Вона, щоправда, змінила помешкання, хоча того пана Войтка вже більше ніколи не зустріла. Переїхала на вулицю Костюшка, також у Верещі, але попередній лист вже її там знайшов. Вони навіть домовилися з паном Єжи зустрітися у Ґданську. Мали познайомитися, оглянути її колекцію, обговорити подальшу співпрацю. Але він не приїхав, не скасував зустрічі, просто зник. І ніяк цього не пояснив. Вона почувала себе глибоко ображеною, хоча війна й навчила її, що в небезпечні часи з людьми можуть відбуватися незрозумілі речі…

Ледь побудована довіра завмерла на довгі роки. Вона знову відчувала себе обманутою, зрадженою. Може, він не знав, ким вона була для Бруно, хто відповів на його лист? Може, це її провина? Може, треба було трішки допомогти йому в цьому? Ні. Вона й без того занадто відкрилася. Віддала йому все, всю свою довіру, а він таке зробив. Що? Нічого. Замовк.

А молодий Єжи Фіцовський, з аківським минулим за плечима та переслідуванням служб безпеки на шиї, на якийсь час зник для всіх. Не писав, нікому не показувався. Лише мати більш-менш знала, що з ним відбувається. Був змушений втікати, десь переховуватися від переслідувань, від злого фатуму, який наступав йому на п’яти. Сховався майже так, як Шульців Юзеф наприкінці „Санаторію під Клепсидрою”. Лише не в кашкеті залізничника, а в циганському картузі, і не в купе другого класу потяга, що прямує невідомо куди, а в циганському таборі, який волочиться бездоріжжями всієї Польщі. Ґданська в цьому маршруті не було.

Лише через кілька років, коли загроза минула, повернувся до Варшави. Одружився, у нього народилася донька. Тепер міг повернутися до Бруно.