Тамара Крюкова - Гордівниця Злата

Старий понишпорив на печі й дістав мідний ліхтар, усередині якого на маленькому ліжечку спав світлячок. Дід Мороз постукав нігтем у скло.

— Ваша Світлосте, настав час прокидатися. Покажи нашій гості чарівний ліхтар.

Світлячок солодко потягнувся й розплющив очі. Якийсь час він заспано дивився на Злату, а потім обернувся до старого. Той без слів зрозумів прохання Його Світлості та попросив Злату:

— Треба, щоб ти згадала що-небудь зі свого минулого, інакше нічого не вийде.

Злата на мить замислилася і чітко уявила собі дім і бакалійну крамницю. Тієї ж миті світлячок у ліхтарі спалахнув зеленим вогником. Його крильця блищали усе яскравіше, поки ліхтар не розгорівся рівним світлом, а жучок став зовсім непомітним. У скельці ліхтаря замигтіли знайомі картини. Злата зачаровано дивилася, як до бакалійної крамниці під’їжджають вози й карети. Як вельможі та кавалери схиляють коліна перед красунею-бакалійницею, а вона глумливо відкидає їх одного за іншим.

— О, я пам’ятаю це! Може, заради цього і варто жити, — вигукнула Злата, заплескавши в долоні, але, подумавши, додала: — Хоча не впевнена.

Клубок її життя розмотувався назад. Від красуні гордівниці відвернулися друзі, але Злата і бровою не повела. Поступово дівчина помітила, як її близнючка в ліхтарі почала робитися некрасивою на очах. Її волосся потьмяніло й стало схожим на прілу солому, плечі зсутулилися, на носі виступило потворне ластовиння. Ну звичайно, адже Злата була красивою не від народження. Вона заплатила за незвичайну красу лагідною й доброю вдачею, перетворившись на жорстокосерду гордівницю. Злата не бажала, щоб їй нагадували про колишню зовнішність.

— Я не хочу більше дивитися! — відвернувшись, капризно крикнула вона.

— Чому? — щиро здивувався старий. — Подивися, з якою щирою відданістю й любов’ю до тебе ставилися друзі. Може, заради цього варто жити?

— Ти що, здурів?! Щоб я знову стала потворою! Нізащо!

Злата схопила ліхтар і спересердя кинула ним об підлогу. Миттю дівчину огорнула імла, і вона назавжди забула рідну домівку.

Сиза імла оповила все навкруги. Небо й земля змішалися в суцільне полиняле місиво. Хуртовина кружляла в божевільному танці все швидше й швидше. Поземка замітала всі дороги й шляхи і, здавалося, земля тікає з-під ніг. Злату несло, як піщинку. Вітер шаленів, шматував мереживний одяг і штовхав у спину, але дівчина не відчувала ні болю, ні втоми, а лише смертельну тугу і бажання, щоб усе це скоріше скінчилося.

Раптом заметіль ущухла. Тільки тепер Злата побачила, що під ногами в неї іскриться не сніг, а зоряний пил. Небо вияснилося, і на ньому засяяли надзвичайно великі зірки. Здавалося, вони не справжні, а вирізані з фольги й розвішані по небосхилу, як ялинкова сухозлітка. У тиші, яка запанувала навкруги, Злата чула стукіт свого серця, і зірки пульсували в такт ударам. Ось одна зірка зірвалася з місця і, залишаючи за собою вогненний хвіст, помчала вниз. За нею полетіла друга, третя… Небосхил, наче блискавки, освітили їхні сяючі шлейфи. Зірки плавно приземлялися біля Злати й перетворювалися на дівчат. Вони були схожі, як сестри. Довге розпущене волосся небесних красунь іскрилося зоряним вогнем. Шкіра їх була матовою і блакитною, а по легенькому одязі при кожному русі пробігали вогненні сполохи. Дівчата-зірки оточили Злату, і їхні голоси задзвеніли, як дзвіночки:

— Простися з землею. Летімо з нами. Ти будеш нашою молодшою сестрицею. Ми будемо піклуватися про тебе, пошиємо одяг з місячного срібла й вишиємо його сонячними променями.

— Ви — небесні русалки, — зрозуміла Злата.

Дівчата презирливо пирхнули й ображено промовили:

— Не прирівнюй нас до русалок. Вони всього лише утоплениці, земна погань. Ми — астралії, діви-зорі, і живемо в небесах. Не багатьом смертним дана можливість стати зіркою. Хочеш жити з нами?

— Не знаю. Я ніколи не чула про вас, — похитала головою Злата.

Небесні діви почали наввипередки розповідати історії свого життя, але їхні голоси злилися в суцільний передзвін, так що Злата не зрозуміла жодного слова. Нарешті багатоголосий хор змовк, і одна з астралій сказала:

— Тепер ти бачиш, що кожна з нас колись була нареченою, але так і не встигла стати дружиною. Ми пішли на небо просто від вівтаря в день весілля, але не шкодуємо про це. Ми більше не страждаємо й не мучимося. Ми знайшли спокій. Хочеш стати однією з нас?

— Не знаю. Можливо, — невпевнено відповіла Злата.

— Ну то зречися Землі, ходімо з нами, і ми будемо разом сяяти на небі, звисока дивлячись на людські турботи.

Злата вирушила за астраліями, але раптом зупинилася й похитала головою.

— Мені дуже хочеться спокою, але я не можу зректися Землі. Я повинна повернутися. Хоча не можу згадати навіщо, — розгублено додала вона.

— У спогадах немає спокою, вони здатні лише роз’ятрити душу. Якщо ти хочеш абсолютної душевної рівноваги, не копайся в минулому, — солодкоголосо вмовляли її зоряні діви.

— Ні. Щось тримає мене, ніби частина мене залишилася там. Я