Андрій Любомирович Войницький - Новини

Він відсипав мені сємок з газетного кулька. Я заглянув у його очі, як у віконця сусідського будиночка, щоб зрозуміти ступінь їхньої упоротості, але ні чорта не зрозумів. От Марина, наприклад, моментально усікає, під кайфом я чи ні. А з мене паршивий детектор. Чи, може, справа у тому, що Саша — видатний конспіратор?

— Чого чекаємо?

Саша зіщулився:

— Навіщо ти ставиш так багато питань?

— Це моя робота,— пояснив я.

— Хто життя зрозумів, той роботу покинув,— майже проспівав він і помахав комусь рукою: — О! А ось і міс Олексіївка!

Алеєю наближалася Соня Купер, вона теж робила ручкою здалеку — скоріше Саші, ніж мені. На ній була синя сексуальна спідничка вище коліна, білі мокасини і кофтинка з примхливим японським ієрогліфом. Після того нашого поцілунку в общазі в мене з’явилася божевільна надія, хоч вона й недвозначно сказала: «І нічого собі не думай!». Але як не думати? Тварюка я дражлива, чи маю право?

Соня на диво стримано розцілувалася з Сашею і неочікувано тепло чмокнула мене прямо в губи. Пахнуло парфумом і юним дівочим тілом, ще поки не прим’ятим натовпом минулих розчарувань. Саша підморгнув мені, здається, він анітрохи не ревнував.

— Чесно кажучи, не розумію, навіщо ти припхалася,— привітав її Саша.

— Як я могла таке пропустити? — відповіла Соня.— Хтось має зафіксувати ці хвилюючі моменти!

— Які-такі моменти? — знову поцікавився я.

— Хвилюючі.— Саша дістав цигарку і закурив.

Чи знає вона, що її викликають у суд? — розмірковував я, роздивляючись Соню Купер як фламандський натюрморт у музеї. Може, передали знайомі? Чи, може, вже отримала листа з повісткою? Засідання відбулося позавчора, а в неї зовсім безтурботний вигляд... Ні, не знає, нарешті впевнився я, точно не знає, що її знову викликають, що цього разу її вже конкретно будуть розпитувати про Сашу, що нічого ще не скінчилося...

Я перевів погляд на нього. Він, мабуть, узагалі вважає, що прокрутив усіх на різьбі, йому все наче з гуся вода! Всі, всі шукають Сашу! Цей міфічний персонаж постачає наркотиками мажорські вечірки, невловимого Сашу підсудний Захарченко вважає справжнім убивцею Наташі Штос... І хто ж він, цей Саша? Де ж він? А ось він — сидить на лавці, лузає насіння, шкіриться на сонце...

Я уважніше придивився до його обличчя. Навіщо він її вбив? Необережність? Чи він зробив те, що й намагався? А якщо це умисне вбивство, де мотив? Про що він думав, коли вводив їй летальну дозу? Як можна спокійно вбити людину і лузати сємкі, немов нічого й не було...

Саша перехопив мій погляд.

— Ти й мене хочеш трахнути?

— Що? — не второпав я.

— Ти на неї і на мене дивишся однаково. От я і подумав, що ти воюєш на два фронти...

— Я думаю про суд,— почав був я, але Саші подзвонили, він відповів: «Так, так», а потім стрімко скочив з лавки:

— Почалося!

Наступної хвилини він уже рішуче крокував алеєю. Соня припустила за ним, тож мені нічого не лишалося, як рушити слідом. Попереду промайнули кілька спортивних хлопців з рельєфними голими торсами. Саша на ходу скинув футболку і передав її Соні. Ми прискорились. «Чого вилупився, гальмо? — гукнув він мені.— Знімай верх!» У мене затремтіли пальці. Але хвиля крижаної паніки раптом надала тілу інший імпульс: я скинув футболку і теж сунув її крокуючій поруч Соні. Вона наче саме цього і чекала. Не притишуючи крок, вона примудрилася акуратно скласти обидві футболки і упихнути у невеличку, але майже безрозмірну сумочку. І все це на ходу, як фокусник.

— Ах ти, Сонько Золота ручка! — горлав сп’янілий від адреналіну Саша.— А ну, покажи фанатам цицьки! По-ка-жи! — скандував він.

— Подаруй айфон, папашо! — реготала у відповідь Соня, яка і справді зараз виглядала якоюсь чарівно приблатненою.

Наша колона ставала все численнішою. Вже більше десятка стрижених хлопців з голими торсами крокували поруч з нами. На ходу ми з кимось вітались. Саша, як завжди, всіх тут знав. Ми завернули за ріг і влилися в ще один колектив з трьох десятків футбольних фанатів, проминули тролейбусну зупинку і рушили у бік пустира. Хтось курив, хтось на ходу накручував на кулаки еластичний бинт, дві бабусі, побачивши нас, синхронно перехрестилися — і я раптом відчув себе частиною хижацької зграї. Мені навіть здалося, що я став вищий на зріст!

Нарешті ми зупинилися біля якоїсь клумби, до нас підтягувалися все нові рекрути цього бійцівського клубу, всі навколо віталися та обіймалися. У морі тіл то тут, то там мигтіли татуювання, і всі вони зараз також були агресивні — всі ці орли, тризуби, вовчі хрести, свастики, а голови Тараса Шевченка і князя Святослава виглядали наче черепи на бортах «мессершміттів». «Це хто?» — кілька разів спитали Сашу, киваючи на мене, але він уник пояснень, вимовивши лише «зі мною». «Вперед не лізь!» — попередив його хтось, і він розсіяно кивнув. Підбіг якийсь малий, голомозий і аж надто кремезний, і раптом зі всієї дурі штовхнув Сашу обома руками в груди з криком: «Не лізь в основу, суко!» Саша відлетів